Розділ 2: Дитина з альбомом

Сон на технічній станції ніколи не приносив відпочинку. Це було не занурення в мрії, а скоріше перехід у стан ще глибшої, темної порожнечі, де простір між думками заповнювали безформні тіні. Кошмари не мали виразного сюжету — лише відгомонки минулого: луна далеких вибухів, спалахи світла й гнітюче відчуття неминучої помилки, яку вже не виправити.

Вона прокинулася від того, що серце шалено калатало в грудях. Холодний піт просочив футболку, а в роті стояв стійкий присмак металу. Знову.

Підвелася, не вмикаючи основного освітлення. Тільки тьмяне червоне світло аварійних ламп м’яко підсвічувало коридори, роблячи простір схожим на нутрощі величезного механічного звіра. Потрібно було випити кави. Потрібно було заземлитися — повернути себе в реальність, де немає ні звуків війни, ні безкінечного космосу.

Вона йшла коридором до зони відпочинку, і її кроки гучно відбивалися від металевих стін. Раптом вона зупинилася.

Посеред коридору, де зазвичай панувала лиш порожнеча, хтось був.

Це була маленька дівчинка. Вона сиділа на підлозі, спиною до неї, і щось зосереджено розглядала у великому альбомі на колінах. На дитині не було ні комбінезона, ні спорядження — лише проста світла сукня, що здавалася надто чистою для цього занедбаного місця.

Серце завмерло. На станції не могло бути нікого, крім неї.

— Хто ти? — голос прозвучав хрипко, майже чужо від тривалого мовчання.

Дівчинка не обернулася. Вона просто перегорнула сторінку, і в цьому русі відчувався такий природний спокій, наче вона завжди була невіддільною частиною цієї станції.

Героїня зробила крок уперед, відчуваючи, як усередині розливається крижана тривога: — Ей, дитино... ти як сюди потрапила?

Дівчинка повільно почала повертатися, але перш ніж можна було розгледіти її обличчя, повітря навколо здригнулося. За мить, наче за клацанням вимикача, вона зникла. Жодного звуку кроків, жодного шелесту сукні чи тіні, що ковзнула б геть. Тільки порожній коридор і монотонний гул систем життєзабезпечення.

Вона завмерла, важко дихаючи. «Галюцинація», — промайнула думка. «Вигорання. Мозок просто вигадує ізощреніші способи мене покарати».

Але коли вона наблизилася до місця, де щойно сиділа дитина, погляд зачепився за стіл. Там, на холодній металевій поверхні, лежав той самий альбом.

Вона нахилилася й узяла його. Він виявився важким; обкладинка на дотик нагадувала стару, добре вичищену шкіряну палітурку, але була теплою, наче жива. Героїня розгорнула його.

Всередині не було ані малюнків, ані фотографій. Лише одна листівка, що випала з першої сторінки.

Вона підняла її. Вона була виготовлена з цупкого, дорогого паперу. На лицьовій стороні був зображений краєвид планети під станцією — ті самі золоті хмари та лазурові моря, але значно яскравіші, ніж у вікні ілюмінатора. А в центрі витонченим шрифтом було виведено:

«Кожен спогад має право на те, щоб бути почутим. Листівки з душею».

Унизу темнів вишуканий логотип: серце, переплетене з космічною орбітою.

Героїня затримала погляд на тексті. Страху не було. Натомість проклюнулося дивне, майже забуте відчуття — цікавість. Це було схоже на кволе тертя іскри в сухому попелі.

Вона повернулася до своєї кімнати, не випускаючи альбому з рук, і підійшла до кавоварки. Пальці злегка тремтіли.

Налила собі каву, як робила це щоранку — механічно, готуючись до звичної порожнечі. Але коли зробила перший ковток, щось змінилося.

Це ще не був повноцінний смак, але й не просто «волога».

Вона відчула гіркоту.

Справжню, різку, виразну гіркоту на кінчику язика. Вона була неприємною, але водночас... живою. Вона пробилася крізь сіру пелену, змусивши її здригнутися.

Вона заплющила очі, стискаючи теплу чашку, і вперше за довгий час відчула, як десь глибоко всередині, під шарами заліза та емоційного льоду, щось ледь помітно ворухнулося.

Світ перестав бути повністю сірим. Він став гірким. І це був перший крок назад до життя.