Розділ 1

— Тобі дійсно цікава моя думка? — спитала я, притулившись до її плеча.

Очі Вікторії, ще мокрі від сліз, засмучено поглянули на мене.

— Я заплуталася. Тому так, мені цікава твоя думка. — Дівчина схлипнула, витираючи нову сльозу, яка вже готова була скотитися з правого ока.

— Він козел.

— Я знаю.

— От і добре.

— Але я кохаю його.

— А от це вже недобре. — Я потерла скроню й голосно видихнула. Чесно, я не знала, як підтримувати людей у такі моменти. Сама ніколи не була в такій ситуації, а тут — подружка, яка зловила свого хлопця на зраді. Вони були разом два роки. Вона витратила на цього телепня два своїх найкращих роки! — Ти ж не думаєш його повертати?

— Звичайно, що ні! Хай лісом іде з цією дівкою. Невже вона думає, що він не зрадить їй так само, як мені?! Просто я не знаю, як викинути його зі своєї голови. Знаєш, таке відчуття, ніби серце в грудях розривається. І дихати так важко. Я ж думала, що проживу з цією людиною своє життя, народжу дітей, заведу собак і котів…

— Дай Боже мені ніколи не закохатися! — Я склала руки в молитві, але одразу стала серйозною. — Я розумію, що всі твої надії й сподівання просто викинули й розтоптали, але ти маєш розуміти, що доля підготувала тобі щось значно краще. А це всього лише етап, який треба пережити.

Зрештою після моїх слів Вікуся заспокоїлася. Ми випили по келиху шардоне, ще трохи поговорили про наше молоде сьогодення й сіли доробляти проєкт, який ще більше надихав мене на поїздку до Англії.

— Ти чула, що вже завтра в нас буде новий куратор? Він викладатиме дисципліну з літератури.

— Михайло Михайлович уже поїхав? — здивовано запитала я, наклеюючи по краях ватману декоративний скотч.

— Так. Коли ти вчора була в Марії Петрівни, він заходив із нами попрощатися.

— Шкода, що мені не вдалося з ним попрощатися. Він був хорошим куратором. — На мить я поринула в думки.

Університет приніс мені багато хороших людей і спогадів, а після його закінчення все стане монотоннішим. Доросле життя і все таке. Я насолоджуюся кожним моментом, проведеним у стінах навчального закладу. Кожною нашою витівкою, нервовими переписуваннями під час залікових тижнів. Усе це я згадуватиму до самих останніх днів свого життя. Я сумуватиму за цим. Здається, вже сумую.

— Я дуже сподіваюся, що наш новий куратор буде нормальним чуваком, — сказала Вікуся, приклеюючи картинку вулиць Лондона. — А ще я сумуватиму за тобою, — неочікувано додала подружка, дивлячись на мене сумними очима. — Ти вже скоро поїдеш до Англії. Покинеш мене з цими козлами.

— Це тільки на місяць. Час швидко минає. Мені й самій не віриться, якщо чесно. — Я нервово м’яла край своєї кофтини. — Це завжди була моя мрія, і так дивно розуміти, що вона ось-ось здійсниться. Я досі не вірю в це. Я… я так довго до цього йшла. Але я б дуже хотіла, щоб і ти поїхала зі мною. Дуже шкода, що місця настільки обмежені!

— Ти велика молодчинка, Карішо. Я завжди в тебе вірила. — Вона обійняла мене лівою рукою, зовсім ненав’язливо. Я не тактильна людина, і Віка добре про це знає. — А твої батьки готові тебе відпустити?

Я усміхнулася своєю особливою усмішкою. 
— Чесно, не знаю, як вони зможуть прожити без мене. Вони ж собі навіть їсти не зготують. — Приречено кажу, куштуючи цукерку, привезену батьком Віки зі Швейцарії. — Так і помруть з голоду.

— Померти не помруть. У нашому сучасному світі є доставка готової їжі. — Біля її ніг уже валялася маленька гірка фантиків. Здається, саме так вона почала заїдати своє горе.

— Це дорого. Але, звичайно, вони про це думати не будуть. Я думаю наготувати їм їжі на цілий місяць, доки мене не буде.

— Не переживай, вони вже в тебе дорослі. Якось та й проживуть.

— У тому й річ, що «якось». Дорослі люди ж… — Я замовкаю. Люблю свою сім’ю всім своїм серцем, але занадто багато ноші несу на своїх плечах. Я зовсім трішки втомилася. Можливо, я хочу переїхати… А якщо точніше — це моя ціль після Англії.

Лягаю на підлогу, ловлячи поглядом зірки на стелі, наклеєні Вікою ще в дитинстві. Уночі вони світяться. Я теж колись про такі мріяла — мати своє власне нічне небо.

Віка лягає поруч. Її очі світяться від випитого вина.

— Думаєш, чому він це зробив? — ледь чутно запитує вона, торкаючись пальцями фантиків.

Я чую, як вона ними шарудить. Як за відчиненим вікном гавкають собаки.

Я не відповідаю, бо людей важко збагнути. Він зробив це, бо хотів. Бо вигадав собі якесь виправдання, причину — неважливо. Він це зробив, і на цьому крапка. Але зараз я мовчала, бо не могла дібрати правильних слів.

— Чуєш? — Я підводжуся на ліктях, прислухаючись.

Собаки замовкли. Стало тихо.

— Цвіркуни.

— А не зарано їм самок будити? На дворі ж тільки квітень почався.

— Напевно, вони такі самі йолопи, як і твій Ярослав.

Вона усміхнулася, і я усміхнулася їй у відповідь.

Відповідь знайшлася сама.

— Усі чоловіки однакові, — тихо каже Вікторія. — Та я сподіваюся, що не всі.

— Я теж.

Я знову лягаю на підлогу поруч із нею. Ми слухали спів цвіркунів і дивилися на своє маленьке зоряне небо.
 

***
— Вероніко, скажи, будь ласка, де моя новенька спідниця? — запитую сестру, паралельно риючись у шафі.

Відповіді не отримую. Тиша. Лише чути, як на кухні мама голосно розмовляє зі своєю подругою, переповідаючи якісь плітки про давніх знайомих.

— Вероніко.

Повертаюся до неї, затримуючи погляд на її обличчі.

Вероніка — моя молодша сестра, за сумісництвом передостання дитина в нашій сім’ї. Десятикласниця, яка полюбляє носити мій одяг.

Зараз я помічаю її винуватий погляд, опущений додолу. На ній новенька ніжно-рожева сукня з милими рюшами внизу та макіяж, що робить її старшою навіть за мене.

— Тобі ж не шкода, правда? — каже вона своїм тоненьким голоском, кокетливо виставивши праву ніжку вперед.

— Якщо вже взяла, поверни, окей? — максимально спокійно кажу, стаючи навпроти неї.

— Я хотіла вдягнути її завтра.