Епілог

— Прошу, ваша книга, — протягую «Три товариші» покупцю.  
— Дякую, до побачення, — вічливо прощається підліток.  
Я киваю і йду розкладати чергові книги, які нам привезли. Сучасна література, вічна класика, різні жанри, а ще... Запах. Запах «свіжих» книг з прекрасними обкладинками... Такі не хочеться псувати, підкреслюючи кожну цитату, що прийде мені до душі.  

— Шепарт! — лунає голос мого викладача з літератури, — Що ти й досі тут робиш? Я сам розберу книги.  

Чоловік зі злістю наближається.  
— Я хочу сама, — вперто намагаюся допомогти.  
— Забирайся звідси, а то подзвоню Колінзу і він тебе швидко виведе, — обманливо погрожує.  

Але якраз ці слова на мене подіяли. Швидко поклала книги назад в коробку і пішла на вихід.  

— Бувайте. Гарних вам вихідних і не засиджуйтесь тут, — кажу чоловікові та покидаю книжний магазин.  

Взагалі, я працюю тут чисто символічно. Насправді, моєю метою було лише допомогти містеру Рузвельту, адже він підтримав мене в написанні книги.  
Я вирішила спершу показати її йому та дізнатися його думку. Наперед скажу, що вона була жахливою і я мало не вирішила видалити всі свої навіть непочаті книги (лише деякі ідеї, які завжди крутились в голові і встигала записати). Пам’ятаю, що близько тижня ходила хмура, зла і нервова.  
Кай тоді теж злився і постійно бурчав: «На чорта мені така дівчина?». Проте, він швидко замовкав, коли я забирала свою подушку і йшла спати в зал.  
Врешті-решт, хлопець не витримав і пішов до мене в коледж. Якимось чином, йому вдалося знайти викладача, поговорити з ним та ще й так, що той на наступний день хитро на мене дивився, а після лекції попросив підійти.  

— В тебе дуже наполегливий молодий чоловік, — сказав.  
— Якщо він вам погрожував, то вибачте... 
— Погрожував? — розсміявся викладач, — Ні. Він лише... Прояснив мені ситуацію, — не дуже зрозуміло промовив чоловік.  
— Ем... Гаразд, — погодилася і хотіла піти.  
— Я вже колись казав тобі, що ти дуже здібна студентка, — раптом пригадує, — І це правда. Я і досі так думаю. Тобі лише потрібно продовжувати писати... 
— Так всі кажуть, — сумно посміхаюсь, — Але ви розкритикували мою книгу, то чому тепер намагаєтесь сказати, щоб я й далі писала?  
— В кожного різні смаки, Шепарт. Я абсолютно байдужий до трилерів, але детективи мене часто зацікавлюють. Одна твоя книга мене не вразила, але не все зразу. Якщо ти так сприйматимеш критику, то тобі не вдасться досягти успіху в цій сфері.  
— Що ви пропонуєте?  
— Я дам тобі один місяць на написання нової книги.  
— Місяць? — видихаю, — А який об’єм?  
— Мені байдуже. Головне, щоб ти добре працювала над стилем написання. Не переключайся, працюй в одному на протязі однієї книги. Захочеш щось змінити, напиши, що саме і використаєш такий поворот в іншій історії. Потім прийдеш до мене і покажеш, що в тебе вийшло, якщо мені сподобається...— він видав, що задумався, — Я допоможу тобі з тим, щоб її опублікували.  
Я настільки зраділа цій пропозиції, що відразу ж погодилась, навіть не думаючи про наслідки... 

Цілий місяць я ходила, мов зомбі. Просиналася — брала ноут з тумбочки і починала писати, засинала за клавіатурою. Кай приходив, годував мене, але я не вставала з ліжка. На вихідних хлопець силою забирав ноут і перекинувши на плече, виводив на двір. Я йшла вся злюча, але йому вдавалося розвеселити мене. Після такого відпочинку, я приходила з ще більшим натхненням для книги. Половину дня я писала, іншу половину — шукала інформацію з різних сайтів для певних поворотів сюжету. Ну і не треба забувати, що під час цього я ще й відвідувала коледж і робила пару проектів.  

За ті майже чотири тижні я емоційно вигоріла і потім ще днів п'ять пішло на відновлення моїх сил. Я тоді просто відсипалася і приділяла весь час Каю. В ті дні хлопець ходив і сяяв, мов начищена до блиску каструля.  

Я не знала чи сподобалася моя книга, оскільки після лекції підійшла і кинула флешку на стіл викладачеві. В мене не було сил ні на що, тому Кай якось домовився про те, щоб я могла пропустити певний час навчання.  

Проте, одного дня містер Рузвельт опинився на порозі нашої квартири.  

— Е-е-е...— тупо витріщаюсь, — Здрастуйте.  
— Доброго дня. Пропустиш?  
— Так, проходьте, — відкриваю ширше двері.  
— Хто там? — лунає голос Кая з кухні і за секунду хлопець опиняється біля мене, — О, містер Рузвельт, — неясно чому радіє Кай і простягає руку моєму викладачеві, який пожимає її у відповідь.  
— Здрастуйте, містер Колінз. 

Викладач і мій хлопець переглянулись розуміючими тільки їм поглядами і одночасно повернулися до мене.  
— Ти плануєш нас годувати? — єхидно цікавиться Кай, знаючи, що я не готую.  
— Краще ти, любий, — лагідно промовляю, розуміючи, як його дратують такі звернення.  

Отже, того дня містер Рузвельт особисто повідомив мені про те, що мою книгу опублікують! Можете уявити рівень мого здивування? Щастя? Радості? Одними стрибками на підлозі не обійшлося... Я дісталася до нашого ліжка... Правда після того нам довелося спати на дивані. Але винна була не я, а Кай, який хотів зі мною поскакати і через його вагу ліжко й не витримало!  

Відтоді містер Рузвельт став нам з Каєм, мов батько. Він приїжджав до нас кожної неділі на обід, який готувала його добра дружина.  
«Доброю дружиною» була мама Кая, тому містер Рузвельт офіційно став його вітчимом. Вони зустрілися тоді, коли обоє спішили до нас на обід. Зустрілися біля під’їзду і розговорились(якщо вірити словам мами Кая)... Словом, все закрутилося і вже за рік ці двоє одружились.  

Ніхто не заперечував проти цього весілля. Кріс тільки радів, що мама змогла рухатись далі, як і Тея, яка зараз подорожувала країною разом з Саллі(це їхня персональна мандрівка, яку вони спланували спеціально так, щоб виїхати під час канікул дівчинки). А щодо Кая... Він підтримав їхнє рішення.  

До речі, що стосується Кая. Він закінчив свою академію і отримав прекрасну репутацію ще під час навчання, тому має безліч замовлень. Якщо я цілими днями пишу, то він малює... В нас дуже творча сім’я. І так, вам не почулося: ми сім’я. Тільки, оскільки обоє мали досвід невдалих пропозицій, а Кай навіть невдалого шлюбу, то хлопець зробив все простіше. Просто повернувся пізно ввечері додому і кинув наші паспорти на стіл.  

— Що це? Ми кудись летимо? — зацікавилась і розгорнула свій.  

Найбільше мені сподобався штамп, який засвідчував, що я стала дружиною містера Кая Колінза. І звичайно, я взяла його прізвище! Спершу це шокувало мене, потім обурило, потім я зраділа, а потім... Хм... Була перша шлюбна ніч... 

До речі, про наше одруження й досі ніхто не знає, тому для всіх я так і залишаюсь Кеті Шепарт. Думаю, так буде краще. Ми розкажемо, коли будемо готові. Або, коли захочемо.  

Я під'їжджала до нашого квартирного комплексу. Заїхала на підземний паркінг та поставила машину на своє місце. Так як машин є три, то Кай захотів, щоб вони стояли в різних точках. Пояснив це: «Так крутіше». Я лише закочувала очі, коли він заставляв Кріса спуститися сюди і нажимаючи на кнопки на брилку показував свої автомобілі. І вони справді його, оскільки він сам на них заробив. Щоправда, одну подарував мені, але сказав, що я зможу їздити тільки під час непередбачуваних ситуацій, всі інші рази мене возитиме водій. Та я наполягла на тому, що водія мені не потрібно і мене напружує присутність чужого чоловіка в машині. Ще й коли він за кермом. Після кількох істерик, Кай погодився.  
До того ж, я краще водила, адже уроки мені давала Аліса. Шкода, що зараз вона дуже далеко від нас... Сумую за нею, але ми зв'язуємось майже кожен день. Вона розказує мені про те, як важко їй жити зі своїм хлопцем і, що він доводить її таку бідну та нещасну. Натомість, її хлопець жаліється мені, що вона ненормальна і просить забрати від нього... Неадекватна парочка, але я люблю їх.  

— Я вдома! — повідомляю, але відповіді не чую.  
Скидаю чоботи, вішаю пальто(Кай підсадив мене на них) і топаю в зал. Нікого. Йду далі, але чую якийсь звук зі студії. Відчиняю двері і бачу, що Кай лежить на дивані, слухаючи музику в навушниках.  
Спираюсь на стіну і хвилину насолоджуюсь цією картиною. Останнім часом ми рідко приділяли увагу один одному, Кай постійно виконував замовлення, а я допомагала містеру Рузвельту. Втім, не забували будити вранці одне одного і засинати поруч. Хоча чесно, я хотіла багато разів скинути його з ліжка! Як і він мене... Ну гаразд, все таки ми часто сваримось, але відразу миримось. Жодних серйозних проблем до цього часу не виникало.  

Підходжу до дивану і присідаю поруч. Зариваюсь руками в його волосся, як завжди любила робити. Кай відразу відкриває очі.  

— Привіт, — шепочу і він знімає свої навушники.  

Секунда і я вже на дивані в його руках.  
—  Як же я скучав... — зізнається, поки його руки роблять легкий масаж.  
— Я сильніше, — відповідаю, миттєво розслабляючись в його руках.  
— Думаєш? Тримай і споглядай, — каже і кидає мені на руку салфетку.  
На ній простим олівцем намальоване моє спляче обличчя. Але малюнок не відповідає дійсності, бо цей... Поганий чоловік намалював, що я тримаю великий палець в роті, як роблять малі діти! А я не роблю!  

— Я тебе зараз...— хочу пригрозити, але хлопець сильніше стискає плечі, — Ай!  
— Не крутись! — наказує.  
— Ти бачився з Джером?  
— Так. Передавав тобі вітання.  
— Справді? І де ж воно? — спеціально кручуся в спробі знайти те «вітання».  
Кай злиться і перевертає мене, нависаючи зверху.  
— Лови, — промовляє перед тим, як ніжно поцілувати.  

Поруч з ним в мене й досі серце б'ється, ніби я пробігла марафон. Почуття з часом тільки посилились, стали більш... Потрібними. Не те, щоб раніше ми обходились без них, просто тепер я краще розумію значення кожного його вчинку. І навіть такі смішні жести, як малюнок на салфетці, ціную більше, ніж тисячі інших, разів в сто дорожчих, подарунків.  

Руки хлопця вже розстібнули сорочку і накрили мій живіт.  
— Краще перенесемось до спальні, — пропонує, зупинившись.  
— Раніше тебе це не зупиняло, — нагадую.  
— Раніше мене не хвилювало те, що зараз знаходиться в твоєму животі.  
— Це дитина, Кай, — сміюсь, — Ди-ти-на, — по складах пояснюю, дивлячись, як його очі темніють.  
— Серйозно? А я думав якийсь дід, — хмикає і я сміюсь.  

Я зрозуміла, чому батьки Роуз і Джера переїхали за місто. Іноді просто життєво необхідно побути тільки вдвох, в вашому світі. Я вдячна за кожний момент, який проводжу з Каєм і тепер до нас приєднається ще одне щастячко.  

— Ти була в лікаря?  
— Так. Все нормально. Мені навіть дозволили займатися спортом під наглядом тренера.  
— Добре, якщо захочеш, наймемо... — легко погоджується.  
Його очі сяють, так само, як і мої. Ми отримали нарешті те, чого так довго шукали — власні життя, віру та спільні почуття.  
— Я зараз зовсім не тренера хочу, — сміюся і Кай підтримує.  
Він піднімається разом зі мною на руках і несе в спальню.  
— Обережніше, — попереджаю, — А то ще звикну, що ти мене на руках носиш.  
— Я не буду надривати собі спину, — швидко псує мені план, відкриваючи двері ногою. 

Кай обережно кладе мене на ліжко і тільки-но хоче продовжити там, де ми зупинилися, як: 
— Хочу сир.  
— Що? — дивується.  
— Хочу сир, твердий.  
— Нащо?  
— Щоб їсти! — дивлюсь на нього, як на ідіота.  
— Ти зараз пропонуєш мені йти по сир?  
Невинно хлопаю очима.  
— Ти не велика фанатка сиру і я теж, — прищурюється, — Це точно моя дитина?  
— Точно, — запевняю, — Бо кави я теж хочу, — підморгую і повертаю нашу теплу атмосферу.  

Зійшлися на тому, що Кай замовить доставку і ми нормально поїмо.  

— Не сильно вони хотіли привозити щось на Різдво, — хмикає хлопець, коли повертається в спальню.  
— Точно! — згадуючи, вигукую, — Сьогодні ж Різдво!  
— А ти, як завжди, — хитає головою Кай, посміхаючись, — За те в нас і досі є наша листівка.