Глава 36

Думаю, біль від втрати не можна порівняти ні з чим. Важко усвідомити, що відчувають люди для яких та людина, яка «пішла», була дуже близькою. 

Дивитися на місіс Колінз нестерпно... Жінка стоїть в церкві недалеко від мене, одягнена в чорну спідницю та гольф, на шиї висить хустинка, а на очах темні окуляри, які не дозволяють побачити, що відбувається з людиною... Що в неї в очах... Проте, якщо придивитися можна замітити, як вона сильно стискає руку Кріса. Хлопець стоїть боком і закриває матір, тому ніхто не може побачити цього.  
Кай ще й досі не прийшов, хоч служба вже почалась. Втім, на це ніхто поки не звернув уваги. Але я впевнена, що вже за годину всі обговорюватимуть його «негідний» вчинок.  

«Тобі варто приїхати», пишу йому, навіть не сподіваючись на відповідь.  
«Де ти?», продовжую крадькома надсилати повідомлення, не дуже слухаючи слова священника.  

Кай не відповів, але я бачила, що до мене вже наближається Тея. Дівчина одягнула темне пальто поверх чорного плаття, на обличчі немає і натяку на макіяж, але на ній такі ж самі окуляри, як в її мами. Видно, що вона дуже втомилася.  

— Де він? — спитала в мене хриплим від сліз голосу.  
— Я не знаю, — глухо відповіла і пообіцяла собі, що приб’ю його, якщо він не прийде.  
— Кет, знайди його, — просить Тея, — Він має бути тут. З нами... 

Мені стало прикро, що я не могла забрати хоч краплю болю, який був в її серці. Ніхто не замінить їй батька...  

— Я привезу його, — відповідаю та беру свою сумочку, яку кинула на лавку.  
Тея мовчки кивнула та глянула на великий натовп, який стояв позаду, прощаючись з містером Колінзом.  
— І не їдь сьогодні, будь ласка... — додає боязко.  
— Звісно, Ті, — підтримуючи стискую її плече, —Я все зроблю. 
Вона дивиться на мене з посмішкою, хоч я бачу, як з-за окулярів вже показуються краплі солоної води.  
— Кай буде справжнім ідіотом, якщо вдруге втратить тебе, — несподівано говорить.  
— Дякую, — розгублено відповідаю.  

Я розвертаюсь і впевненим кроком покидаю церкву, під цікаві погляди всіх присутніх.  

Підходжу до однієї з машин таксі та стукаю у вікно. Воно опускається і водій з очевидним питанням: чого мені потрібно, дивиться на мене.  

— Здрастуйте, підвезете до готелю, він за містом, майже біля гірськолижної бази, але я не знаю точної адреси...  
— Я знаю, — перебиває мене чоловік, — Часто зі сім’єю зупиняємось там, — пояснює, під мій здивований погляд, — Але мене попросили зачекати... 
— Я заплачу вдвічі більше, — рішуче промовляю лиш би він відвіз мене туди.  
— Сідайте, — відчиняє двері і я «ниряю» в салон.  

Я не впевнена, але думаю, що Кай там. Це єдине місце, де його точно ніхто не знайде і там є шанс подумати над всім. Здається, ідеальне місце, чи не так? А ще, наскільки мені відомо, неподалік там є спортклуб, тож «заспокоїтись» він зможе.  

Поки таксист намагався їхати скоріше(я попросила) в мене вже стояли сценарії того, що станеться: я приїду і не знайду його. Або гірше: знайду і не знатиму, що сказати. Можливо, він прожене мене... Або ж розізлиться, що я приїхала... Чорт, Кай! З тобою одні проблеми!  

Не звертаючи уваги на роздуми, я встигла замітити, що таксист, легко об'їжджав затори без навігатора. 
— Ви місцевий? — цікавлюсь мимохідь щоб не думати про Кая.  
— Я місцевий вже в четвертому поколінні, — сміється старий водій.  
Мимоволі все ж посміхаюсь та дозволяю собі хоч секунду передихнути.  

Доїжджаємо ми швидко і я, як обіцяла плачу подвійний тариф.  
Вдихаю свіже лісове повітря і мало не падаю. З цим всім навіть не встигла нічого поїсти... Втім, це не важливо.  

— Доброго дня, — підходжу до дівчини, яка стояла на ресепшні. Це не та, яка була раніше, коли ми приїжджали.  
— Здрастуйте, — видавлює з себе посмішку, — Вам потрібен номер?  
— О, ні, — махаю руками, — Мені потрібно дізнатися, чи не зупинявся тут один хлопець... 
— Перепрошую, але це приватна інформація і я не в праві її розголошувати, — відразу зупиняє мене.  
Раптом я гублюсь. Це знак? Не треба було приїжджати. Я не знайду його... 

Скошую погляд на дзеркало і замічаю, що виглядаю, ніби загублене котятко.  

Вже розвертаюсь, коли чую позаду знайомий голос.  
— Стривай!  
Обертаюсь та підходжу до тієї кралечки, яка постійно «стріляла» оченятами в Кая. Піднімаю брови, питаючи, що їй треба.  
— Він в тому номері, що ви зупинились, коли вперше приїхали, — пояснює.  
— Чому ти допомагаєш? — все ж вирішую запитати.  
— Я не така, як ти думаєш, — фиркає та.  
— Ти не знаєш, що я думаю, — заперечую.  
— Але все ж, це видно, — сумно підсумовує, — А роблю я це тому, що я бачила, в якому стані він приїхав. І як би я не хотіла цього визнавати, але точно не зможу витягнути того красунчика з такої прірви, — ніяково посміхнулась і я визнала, що таки помилялась в ній.  
— Дякую, — вражено шепочу і підкоряючись пориву, обнімаю дівчину.  

Скоро відсторонююсь та біжу в номер. Перед самими дверима нерішуче зупиняюсь, зробивши глибокий вдих-видих.  
Проводжу ключ-картою, яку дівчата дали, відчиняю двері. В коридорі нічого не має, ні взуття, ні верхнього одягу... Може, вони щось наплутали?  

— Я не замовляв нічого.  

Видихаю, як тільки чую цей нахабний голос. Він тут.  
Скидаю джинсову курточку, яку накинула, знаючи, що передавали дощ. І хоч в нас тепло, але промокнути до нитки не входить в мої плани.  

Роблю крок, другий, третій і потрапляю в кімнату від споглядання на яку, в мені прокидаються давні спогади та відчуття чогось чарівного. Тих щасливих моментів, які ми провели тут.  

Кай лежав на ліжку, дивлячись на стелю немигаючим поглядом.  
Стукаю кілька разів по стіні, щоб привернути його увагу.  
— Так і знав, що ти здогадаєшся, де я, — каже, не піднімаючи голови.  
— То ти це спеціально придумав? — питаю і присідаю на край ліжка. Рукою проводжу по м'якому покривалу.  
— Ні, — чесно відповідає, — Я взагалі, сподівався, що ти не приїдеш. Тому краще їдь назад, я не хочу зараз розмовляти і слухати якісь настанови... 

Все ж вирішую залізти на ліжко, акуратно наближаюсь до хлопця і зариваю пальці в його волосся. Нарешті, він поглянув на мене.  
— Жодних настанов, — обіцяю, — Але ти поїдеш зі мною.  
— Навряд.  
— Кай! — підвищую голос, але не надто сильно, — Поїхали зі мною...— прошу.  
Хлопець здивовано повертається до мене. Кладе руку мені на щоку і я хочу зажмуритись, але не роблю цього тому, що боюсь, що він зникне за цей момент.  
— Нащо ти це робиш?  

Я й сама питала себе це. Проблема в тому, що в мене немає відповіді, яка б вийшла чесною. Зрештою, я просто хочу допомогти. Раніше він думав, до допомагає, навіть не знаючи, що я вважала його причиною «сердечних» проблем. А тепер я хочу, щоб він повірив в мене, щоб знав, що я теж можу підтримати.  

— Бо я так хочу, — все ж кажу і наближаюсь до Кая. Затамовую подих в очікуванні, що він скаже.  
— Де ти була? — раптом питає.  
— Коли?  
— Сьогодні, з самого ранку.  

Після лікарні ми поїхали в стару квартиру, де колись жили. Там і заночували, кожен в окремій кімнаті (мені треба було подумати, що робити і Каю теж). А вранці, я подзвонила до Еріка і назначила йому зустріч на нейтральній території — в парку. Не було сенсу чекати, мені потрібно було покінчити з усім прямо тоді.  

Я не переодягалась тому, що не було часу, до того ж я дуже втомилася. Пішла так, як була, з пом'ятим одягом, лише волосся встигла розчесати і побризкатись дезодорантом.  

Мабуть, вперше, я не хвилювалась. Здавалося, що зараз я повинна саме так зробити... Лише в голові все одно прокручувала його реакцію. Все ж я не бажала йому болю, він став мені справжнім другом за час нашого спільного життя.  

— Привіт, — кажу, коли підходжу до лавки на якій мене вже чекав хлопець.  
— Привіт, — піднявся та поцілував мене в щоку, — Щось сталось? — відразу перейшов до справи.  
— Як ти дізнався? — цікавлюсь з полегшеною посмішкою.  
— Мене насторожило те, що ти попросила вийти, щоб поговорити в 6 ранку, — хмикнув Ерік.  
— Так...— тягну і стежу за тим, як якісь «жайворонки» вже бігають на доріжці.  
— Ну...— квапить хлопець, хоча, здається, що він знає, що я скажу, — Ми поквапились? — прямо ставить питання. 
— Поквапились, — підтверджую.  
— Ти ж з ним, правда? — проникливо дивиться.  
— Ти правий.  
— Яка іронія, — раптом сміється.  

Незрозуміло дивлюсь на Еріка.  

— Я зустрів Сьюзен, — зізнається.  
— Що? — голосно вигукую, — Справді? Вона повернулась?  

Сьюзен — колишня Еріка. Вони розсталися, коли вона поїхала навчатися в інший кінець країни. Стосунки на відстані їхня пара не витримала. І ось вона приїхала...  
— Ага, — киває, втім не дуже радісно.  
— Тобі це не подобається?  
— Не знаю, Кет. Я дізнався, що вона в моєму рідному місті, коли зробив тобі пропозицію.  
— Ти зробив її тому, що не хотів знову бути з нею? Ну, тобто, не хотів вкотре... 
— Піддатися їй. Ти була моєю гарантією, — ніяково розказує, — Мабуть, мені варто за це вибачитись... 
— Ні, Ерік, — заперечую, — Не варто. Ми обоє помилились. Але тепер це треба якось виправити.  
— О, це легко буде зробити — поверни мені обручку і розійдемось, — простягає розкриту руку і хитро дивиться.  
— Ерік, а ти змінився, — замічаю.  
— Ти теж.  

Я усміхнулась і витягнула обручку з кишені. Наостанок я побажала йому удачі зі Сьюзен, а він сказав, щоб я й далі посміхалась.  

Після розмови з ним мені стало легше. Ніби якийсь вантаж, нарешті, впав з мене. Все закінчилось краще, ніж я уявляла і тому з хорошим настроєм повернулась в квартиру, але Кая в ній вже не було.  

І ось зараз, його смарагдові очі очікуючи дивились на мене.  

— Я йшла поговорити з Еріком, — правдиво відповідаю.  
— Поговорила? — допитується, коли нависає наді мною і його обличчя знаходиться вже за пару сантиметрів від мого.  
— Так, — знижую голос від його близькості.  
— І що?  

Він опускає голову і його губи торкаються шиї, кусаючи ніжну шкіру.  
— Віддала йому обручку, — видихаю.  

Кай знову піднімається і цього разу я бачу його широку сяючу посмішку. Мимоволі «залипаю» на ній. 
— Отже, наше побачення було прекрасним, якщо ти все ж відмовилась від такої пропозиції, — робить висновок.  
— Ні, Кай. Я зробила це тому, що не могла по-іншому.  
— І що тепер?  
— А що тепер? — дивуюсь, — Нічого ж не змінилось.  
— Правда? — його очі хитро сяють, коли хлопець схиляється все нижче.  
— Я відповім, якщо ти поїдеш зі мною. Ми ще встигнемо до закінчення служби.  

Кай спохмурнів, коли згадав все, що щойно хотів забути з моєю допомогою.  

— Гаразд, — крізь стиснуті зуби погоджується, — Але ти весь час будеш біля мене, — ставить свою умову.  
— Мені тримати тебе за ручку? — сміюсь, адже він поводиться, як дитина!  

Кай ричить і підхоплює мене на руки.  
— Ей! — верещу, — Відпусти!  
— Якщо доведеться, то я натягну на тебе наручники і причіплю до себе, тоді ти точно нікуди не дінешся, — погрожує.  
— Кай, — тепер з серйозністю дивлюсь на хлопця, — Я буду поруч. Зараз ти дуже потрібен своїй сім’ї... Своєму татові, — додаю.  

Як і обіцяла, коли ми приїхали, я була біля Кая. Він взяв мене за руку і міцно стиснув її.  

Зайшли в церкву і тільки тоді він відпустив мене тому, що підійшов до мами та Теї і обійняв їх. Тея і місіс Колінз вхопилися за нього, ніби за рятувальне коло. Я і Кріс стояли так, щоб закрити цю картину від надто цікавих людей.  

— І як тобі вдалося? — прошепотів Кріс.  
— Пф, — фиркаю, — В мене свої секрети, — підморгую і на його обличчі з'являється ледь помітна посмішка, — Він не піде, — гарантую Крісу, — Тобі не потрібно хвилюватися. Видихни, Кріс.  

Хлопець дивився за тим, як закрили гріб. Кай встиг підійти до того моменту і щось тихо проговорив, торкнувшись батькового чола. Він знову став між рідними, прихопивши мене з собою.  

Після того, як все закінчилось і ми вже стояли на цвинтарі, Кай сказав, що хоче, щоб я залишилась з ним в їхньому будинку.  
— Звісно, — відповідаю. Хлопець піднімає руку і кладе мені її на плече, притягуючи до себе.  
— Дякую, — шепоче.  

Втрати відбуваються постійно і у всіх. Когось вони ламають, а когось навпаки, роблять сильнішими. Тим не менш, вони виводять нас зі стану рівноваги, адже в момент втрати, ти розумієш, що вже ніколи не буде так, як раніше. Містер Колінз вже ніколи не скаже Теї, як пишається нею, не скаже дружині, що кохає її, не скаже Каю і Крісу, як сильно він поважає їхню працю і відданість... Але те, як колись він їх обіймав, підтримував, вчив ходити, піднімав, коли вони падали... Це назавжди залишиться з ними. Це буде їхня вічна пам’ять. Тому, що б не сталося, ви повинні  знати, що та людина й досі з вами. В вашому серці, в ваших думках і різних моментах. Просто пам’ятайте її.