Глава 34

Наше «побачення» розпочалося відразу після того, як ми поїхали від будинку Шепартів. Кай заставив мене вимкнути телефон, але перед тим я все ж написала Еріку, що не зможу приїхати і, що після того, як приїде він нам треба буде поговорити. Зразу хочу пояснити, що це не залежатиме від того, як пройде побачення. Я сумніваюся, що з цього взагалі щось вийде, але не спробувати буде надто тупо. Можливо, Ерік не захоче більше мене знати... Я його зрозумію, але не хочу робити йому боляче, тому краще відразу все розказати.  

— Куди ми поїдемо? — цікавість мене захопила з головою.  
Кай мовчав і таємничо посміхався. Відчула, ніби ми повернулися на деякий час назад. Коли все було добре.  

А їхали ми кудись за місто... Залиті сонцем поля показувалися через вікно автомобіля, я його опустила і вдихала свіже повітря. Не вистачало ще тільки, як пес висунути язик і насолоджуватися свободою...  

Кай зупинив машину неподалік якихось ржавих і закинутих воріт.  
— Якщо ти щось зі мною зробиш...— погрожую.  
— Навряд ти будеш проти цього, — підморгує сміючись, — Ходімо.  

Я на свій страх і ризик, пішла слідом за хлопцем. Кай пройшов по не дуже хорошій дорозі, але все ж це був асфальт, а не протоптана земля.  
Пройшовши через стежку, яка по боках вкрита зеленими деревами, я зрозуміла, куди ми потрапили.  

Парк атракціонів «Фаєр». Вони розташовані за містом, в лісовій місцевості, де колись була якась фабрика. Ці атракціони стали дуже популярними на початку 2000-х. Потім через економічну кризу, їм довелося закритись. Нещодавно я дізналася, що хтось викупив права на них і вирішили заново запустити цей парк розваг.  

— Не знала, що вони вже відкрились, — промовляю.  
— Ти не сильно запізнилася. Сьогодні відкриття.  

Гучна музика лунала звідусіль, яскраві неонові вивіски показували різні будки з іграми, які хотів спробувати кожен. Я хотіла побувати в кімнаті страху і спробувати себе в тирі. Правда, не факт, що пощастить цього разу, адже я останній раз стріляла, коли мені було 12 і тоді ще не зіпсувала зір різними телефонами, постійним проведенням часу в комп’ютері.  

При вході була вивіска: «Ласкаво просимо в Фаєр».  

— І так, — починаю, — Ти привіз мене в парк атракціонів, тож з яких почнемо?  
— З яких хочеш? І тут ми проведемо лише дві години, не більше, — попереджає. 
— А далі?  
— Побачиш.  

Кай підійшов до каси і взяв нам квитки. Спершу ми пішли на каруселі.  
— Ти смієшся? — занив хлопець, — По-твоєму, мені скільки? 10?  
— Ти привів мене в парк атракціонів! — нагадую, — Тож ми вижмемо з них по повній, — і я засміялася, спостерігаючи, як розізлила Кая цією ідеєю.  

Крім нас, на каруселях дорослих не було. Не дарма, хлопець, який стояв біля них так здивувався, коли ми протягнули йому квиток.

  Наступною була кімната страху, але прикро, що я зовсім не злякалася. Сподівалася, що буде більше якихось несподіванок, а вийшло, що я наперед практично вгадувала, що ж буде далі.  

Можливо, Кай заслужив медаль, оскільки він дуже злився при виборі наступних атракціонів. Йому хотілося потрапити на американські гірки, а не мірятися силою з роботом (потрібно було його вдарити і він визначав рівень сили). Між іншим, саме там Кай набрав найбільше балів, хоча вдарив навіть не на повну силу.  
Потім тир. Пощастило, що я могла розгледіти куди я маю стріляти. Потрапила в ціль чотири рази з п'яти. Кай, звісно, вистрелив прямо в ціль всі рази і виграв мені ведмедя. Він був величезним, але Кай відмовився з ним носитися, тому я виглядала, як дурепа. Мене за ним майже не було видно!  
Я купила собі солодку вату, але її з'їв Кай.  
— Ей! — обурююсь, — Хочеш їсти, то купи собі сам, а не кради мою їжу.  
— Ну ти й жадібна, — вдає з себе ображеного.  

Багато інших людей дивилися на нас, мов на ідіотів. Хтось захоплювався тим, як легко ми веселились, хтось дивився на мене з заздрістю, коли бачили, як Кай всюди веде мене за руку. А я в такі моменти почувалася дитиною і ображалася не гірше за цих представників людей.  
Але все ж... Початок нашого побачення набагато більше мені сподобався, ніж все, що було до нього. Я не згадувала ні про що, протягом цього часу. Я насолоджувалася цими моментами, короткими обіймами, щасливими посмішками. Тільки-но я хотіла щось сказати, як Кай відразу перебивав, кажучи те саме. І це таки іронія, оскільки ми надто різні. 

Після цих нещасних двох годин я захотіла жити... Знаю, що так не потрібно казати, все таки я все ще не порвала з Еріком, але й ми не заходили за межу з Каєм. Жодних поцілунків не було. Максимум те, що він тримає мене за руку постійно. І я не відчуваю незручності, лише легкий удар току проходить по тілу під час цього. А ще руки потіють. Це вам не фільм, де герої можуть годинами триматися за руки і жодних проблем. Тому, як тільки щось...Ем...було не те... Словом, я забирала відразу руку, а Кай тільки сміявся з таких реакцій.  

Куди далі я не знала, але радувало, що ми поверталися в місто. Принаймні зможу повернутися додому в разі чогось.  
Кай навіть дозволив ввімкнути мою музику! Конкретно ту, що я люблю, але яка так сильно дратує його! Розумієте, який це подвиг для нього? Саме ці слова я йому й сказала.  
— Не радій занадто, — зупинив мою радість хлопець, — Це виняток, а не правило.  
— Тобі варто частіше робити такі винятки, — серйозно сказала і Кай кинув погляд на мене.  
— Постараюсь, — відповів в такій же манері.  
— Що з тобою? Ти якийсь такий... щасливий.  
— Я такий з тобою, — від цих слів я широко посміхнулась, але повернулася до вікна, щоб він не встиг побачити.  
Не могла не думати про те, що буде далі. Я розкажу все Еріку і це не обговорюється, але чи означає це те, що в нас може щось вийти? Ми стільки часу згаяли... Знаємо один одного вже від «а» до «я», хоч це й не позбавляє мене почуттів до нього. Може, зараз ми обоє боремось за той шанс?