Глава 33

Я збожеволіла. Принаймні, думаю майже: приймаю незрозумілі рішення, роблю необдумані вчинки і не замислююсь про наслідки.  

Кай відвіз мене до дому батьків Роуз. Страшно було вийти з машини і подивитися на дядька Майка.  
Поки я підходила до ґанку вже встигла всі нерви витратити на те, що я йому скажу і як це виглядатиме, чи пробачить він...  

Відчинила двері та захвилювалася, коли не почула жодного звуку. В цьому домі такого не буває. На першому поверсі нікого не було. Піднялася сходами на другий і побачила, що кімната Шепартів старших відчинена.  

— Дядько Майк? — заходжу та бачу, що всередині нікого.  
— Ти приїхала?  
Різко обертаюсь і дивлюся на містера Шепарта.  
— Так. А де всі?  
— Роуз та Джер поїхали до себе.  
— А тітка... 
— Вона відправилась в магазин, — відразу відповів.  
— Ясно, — кивнула.  
Стоячи один навпроти одного, я думала, що краще б не приїжджала. Ненавиджу почуватися незручно і не знати, що треба зробити.  
— Кет... 
— Дядько Майк... 
Одночасно сказали і посміхнулись.  
— Говори.  
— Пробачте. Я не мала так казати.  
— Все нормально, ти ж говорила правду.  
— Ні, я... — піднімаю голову, щоб він почив, що зараз я не обманюю, — Я сказала не те, що хотіла. Ви, справді, замінили мені батьків, тому я повелася неправильно. Просто ви вже не перший, що каже, що Ерік йому не подобається.  
— Це та твоя подруга? — запитує, — Аліса, здається?  
— Так, — киваю.  
Чоловік засміявся.  
— О, так. Пам’ятаю, як вона тоді заставила тебе піти з нею по магазинах... Така дівчина не буде обманювати, — раптом серйозно говорить.  
— Це нічого не змінює.  
— Справді?  
Я задумалась. Мені не подобається, що замість мене хтось вирішує, як я маю жити і який вибір зробити. Зрештою, я ж погодилась вийти заміж за Еріка... І знову ці мої імпульсивні рішення! Ну не вмію я перше подумати, а потім зробити!  
Ерік, Ерік, Ерік... Якби я познайомилась з ним раніше, ніж з Каєм, то... То нічого! Я намагаюсь виправдатися в своїх очах, але не можу цього зробити. Я прекрасно розумію, що сказала «так» Еріку, знаючи, що в думках та серці знаходиться інший хлопець. Але хіба я винна в тому, що хочу просто бути щасливою? Мені теж хочеться мати сім’ю, я хочу знати, що прокинуся не сама. Я втомилася постійно бути сильною, щось доводити собі та іншим. Здається, життя наді мною просто насміхається. Це, як невзаємне кохання: я його люблю, а воно мене ні. І питання: що я роблю не так? Зовсім не дають мені впевненості в завтрашньому дні.  
— Це машина Кая? — ставить наступне питання містер Шепарт.  
Чоловік підійшов до вікна та виглянув у нього.  
— Так.  
— Ви помирились? — його тон свідчить, що він дуже здивувався цьому. А мені захотілося просто сміятися з абсурдності ситуації, в яку я потрапила. 
— Він сказав, щоб я не виходила заміж за Еріка, — ділюся.  
— Що ж... Я з ним погоджуюсь. А тепер подумай, сонце, скільки людей тобі сказали, що не варто цього робити? А скільки підтримали?  
— Тільки Розі та Джер, — бурмочу, роздивляючись весільне фото, яке стояло в рамці на тумбочці. 
— Роуз зараз зайнята сином, вона сама не знає, що говорить, — відмахується містер Шепарт, — А от Джер... Він, мабуть, перший раз за все життя помилився.  
— То, що я маю слухати вас всіх? Бо вам він не подобається і я не повинна бути з ним? — знову розпалююсь.  
Дядько Майк видихає і прикладає руку до обличчя.  
— Якби ти дійсно любила його, то плюнула б на все, що ми сказали. Але, тим не менш, ти зараз тут. 
— Я... Я хотіла вибачитися перед вами... — розгубилась. 
— О, припини. Ти вже накрутила себе хтозна як, — скривився чоловік, — В тобі завжди був цей страх, що ми підемо, відвернемося від тебе.  
Містер Шепарт поклав руки мені на плечі і легко стиснув, заставляючи таким чином, дивитися йому в очі.  
— Але цього не станеться, Кет. Ти вже член нашої сім’ї втомився говорити це стільки разів, — закочує очі, — Сядь сюди, — присідає на ліжко і хлопає біля себе.  
Я сідаю поруч і готуюсь слухати щось, що дядько Майк навряд чи б сказав не за таких обставин.  
— Розі завжди приносила якихось маленьких тваринок, — починає свою розповідь, занурившись у спогади, — Всі вони зазвичай були хворі чи мали зламану лапку... Словом, вона любила доставляти нам непотрібний клопіт, — чоловік злегка посміхається, — Але одного разу, вона прийшла додому з дівчинкою. Вона була боязкою і навіть не піднімала очей на нас, коли ми вечеряли всі.  
Я починаю згадувати той вечір. Тоді мені було соромно за мій зовнішній вигляд, за те, звідки я і зате, ким я була.  
— Втім, щось в ній заставило нас подумати, що вона чемна, мила дівчинка. І ми не забороняли Розі спілкуватися з тобою. Навпаки, раділи, коли ти приходила до нас. Ти могла нічого не говорити просто сидіти, але цим мовчанням і своєю присутністю ти позбавляла нашу...ммм... Скажімо, не дуже адекватну родину.  
Я засміялася. А він ще дуже м'яке слово підібрав.  
— Я жодного разу не думав, що ти можеш нас розчарувати. Я жодного разу і не розчаровувався в тобі. Ні в кому з моїх дітей. І так, я вважаю тебе донькою Кет, бо ти і є нею. Ти наша, хочеш цього чи ні, але це так.  
В моїх очах вже мелькали сльози.  
— Я не заслуговую на вас, — тремтячим голосом говорю.  
— Дурня, — злиться чоловік, — Не забивай собі голову такими думками. Ти заслуговуєш на все і навіть більше, — і хитро підморгнув.  
Я обійняла дядька Майка і прийняла для себе одну істину: кожен на світі має свою сім’ю. Чи це твої друзі, чи рідні, чи твоя сім’я складається з однієї людини — з тебе. Це неважливо. Я хочу вірити, що зможу звикнути з цією думкою.  
— То ви не ображаєтесь? — несміло запитую.  
— Я надто старий для всього лайна, — каже фразу з фільму і сміється.  
На душі стало тепліше. Здалося навіть, що похмурне, сьогодні, небо злегка просяяло. Не люблю ні з ким сваритися. Справді, коаще, щоб в тобі не було ніякої злоби чи образи на когось, бо це лише «засмічує» твоє серце. А йому необхідний хороший догляд.  
— Ну все, йди, — хлопає по плечу і каже містер Шепарт, — Кай вже зачекався.  
— Пф, почекає, — фиркаю.  
— Що за розмови? — ричить чоловік, — Ану бігом!  
Після цього командного тону я відразу встала і побігла вниз.  
Кай стояв спершись об капот і курив. Побачивши мене, він затушив сигарету та викинув її в найближчий сміттєвий бак.  
— Як все пройшло? — цікавиться та витягає з салону пляшку води. 
Я йду до нього і відбираю її. Жадно припадаю губами до пляшки. Після всього дуже хотілося пити.  
— Добре, — кажу йому, віддаючи воду, — Навіть дуже.  
— От бачиш, дарма тільки хвилювалась.  
Я поглянула на хлопця. Він повернув голову в сторону сонця, яке справді вирішило все ж показатися. Його волосся на світлі ставало не таким темним, але надто бліде обличчя виглядало втомленим від всього. І водночас, здалося, що зараз він такий безтурботний. Давно я його таким не бачила. Він рівномірно дихав, ніби саме зараз, хлопець відчуває довгоочікуваний спокій.   
На ньому біла футболка та джинси. Якби не його розвинута статура, він зійшов би за підлітка. Хоча, ні. Дивлячись в його очі дуже важко назвати хлопця дитиною. Та й весь його вигляд зазвичай показував лише впевненість і відчуженість.  
Схоже, надто пильно дивилася на нього. Спіймавши себе на цьому, відвернулася і побачила, що до нас підходить дядько Майк з якоюсь дивною посмішкою.  
— Здрастуйте, — першим відмирає Кай і простягає руку.  
— Ну привіт, синку, — каже Майк, стискаючи її, — Радий тебе нарешті бачити, — з певним натяком каже.  
— Я вас теж. Більше не зникатиму, — обіцяє.  
— Ти впевнений? — підозріло запитує, киваючи на мене.  
Кай навіть не поворушився.  
— Так, — твердо відповів.