Глава 32

— Ти, що?!  
Таким криком мене вирішили привітати всі Шепарти. Я попросила їх зібратися в будинку батьків Роуз та Джера і вирішила поділитися новиною.  
— Ти виходиш заміж? — це спитала місіс Шепарт.  
— За Еріка? — а це її чоловік.  
— Ура, я не одна з нас буду заміжня, — думаю, зрозуміло, хто сказав цю фразу.  
— Круто! Тепер Ерік офіційно буде моїм братом, — те саме стосується і цих слів.  
Я сиділа на кріслі, а решта Шепартів на дивані. Я боялася як цю подію можуть сприйняти містер і місіс Шепарт, і, схоже, мала на це підстави.  
— Ви з ним разом лише півроку, — промовляє батько Роуз.  
— Так, але... — і що я можу тут сказати? — То ви проти?! — кращий захист — напад.  
— Ні, мила. Ну, що ти... Ми не проти, — намагається якось владнати з емоціями місіс Шепарт, — Просто... Це неочікувано, тому ми й здивувалися.  
— А я проти, — вставляє своє слово її чоловік.  
— Але чому?  
— Той хлопець мені не подобається. Є в ньому щось таке... Неприємне.  
Я дивилася з широко відкритими очима, слухаючи це. Я знаю, що містеру Шепарту більше подобався Кай, але чому він не може зрозуміти, що я з Еріком!  
Злість миттю розпалюється в мені і я не можу стриматися.  
— Знаєте, — різко починаю, — Я не питала у вас дозволу. Я лише повідомила вас про весілля, а чи прийдете ви на нього, чи ні — ваше рішення.  
— Кеті, — пробує зупинити мене місіс Шепарт, але за останній час сталося надто багато, я вимотана, зла і роздратована, тому ніщо не могло це зробити.  
— І взагалі, яке мені діло до того, що він вам не подобається? Ви мені не батько, тож і не можете нічого вирішувати! — слова вилетіли і зловити вже їх було неможливо.  
Я стрімко встала з крісла, забрала сумку зі столику і покинула дім.  
 

До автобусної станції я йшла, жаліючи про все, що встигла наговорити. Вони не заслужили на таке ставлення. Містер Шепарт прийняв мене, мов свою доньку... Він став моїм татом, а я... Як завжди, відштовхнула його. Чому я така? Чому не можу втримати дорогих мені людей?  
Хотілося стати дитиною, почати гірко плакати, сидячи на якійсь лавочці. Втім, я все одно це зробила. Не могла зупинити сліз. Що, як я втрачу їх назавжди? Що тоді робитиму?  
Припини, Кеті, ти ніколи не будеш сама. Я завжди поруч...  
Голос Кая і його слова, які він сказав вже давно з'явилися в голові. Я хотіла кричати і...  В мені така пустота, що аж боляче від цього. Розмазала туш, опустила руки, йшла хитаючись зі сторони в сторону, ніби була напідпитку.  
Я почала прокручувати в голові те, що сталося. І ще сильніше розізлилася на себе. Я ніколи не мала багато друзів, скоріше так, знайомі. Просто не вдавалося мені «чіпляти», як то кажуть, людей. Не вмію я нормально спілкуватися, не вмію висловлювати свої почуття... Чорт забирай, мене не вчили цього в дитбудинку!  
Я відчула, що стала рідною для Шепартів, але це теж була помилка. Я не така, як вони... Я зовсім не заслуговую на них. Зрештою, якщо навіть мої рідні батьки мене кинули, то чому Шепарти не повинні цього зробити?  
Якимось дивом я зайшла в автобус, сіла в самому кінці та натягнула навушники. Але музики не ввімкнула тому, що мені потрібно було подумати над всім.  
 

З чого все почалося? З того, що батьки відмовились від мене? Мабуть, так. Потім деякі сім’ї, в яких я була теж не могли прийняти мене до себе... З кожною відмовою моє серце закривалося все більше. Взагалі, дитбудинок мені нагадував якийсь магазин. Тільки замість іграшок, продавали нас. Вірніше, просто віддавали в «добрі руки». Це ж так легко взяти собі дитину, правда? (Не будемо зараз брати до уваги цілу купу документів, які потрібно принести і чекати на рішення опікунської ради). Але чи задумуєтеся ви, як почуваємося ми при цьому? Ви захотіли — ви отримали. Потім щось трапилося і ви вже готові повернути нас, ніби зіпсований товар. То, чому потім люди дивуються, що діти з дитбудинку можуть вирости жорстокими, злими, закритими... Та тому, що з ними такими були інші! Ті люди, які відмовлялися від якоїсь дитини, поступово ламали її... А будучи зламаною, вона ніяк не захоче знову відчути весь той біль, який супроводжував дитину протягом усього життя. Ніхто не має права судити тому, що ви самі робите нас такими.  
 

Я підняла голову і побачила неподалік той будинок, в якому знаходилася квартира Кая. Хлопець зараз там не живе, але, здається, я все ще маю ключі від неї. Колись Кай дав мені їх, бо я часто залишалася в тій квартирі.  
Не знаю, чим я керувалася в той момент, але вийшла на зупинці, біля його дому.  
Невеличкими, але швидкими кроками зайшла на приватну територію. Я могла б піти пішки, але також була можливість, що моє тіло не витримає земної гравітації і я просто впаду. Тож піднялася в ліфті.  
В квартирі все було чисто, як завжди. Мабуть, клінінг тут забезпечений навіть, якщо власник квартири не з'являється. Чи я помилилася?  
У вбудованій в стіну шафі лежав різний одяг. І лежав зовсім не гарно поскладаний. Скоріше, хтось просто кинув футболку всередину, не хвилюючись куди саме вона потрапить. Головне, що буде в шафі. Я пройшла далі і почула якийсь звук зі спальні Кая. Взяла биту, яка стояла біля етажерки у вітальні і пішла туди.  
— Боже! — кричу, коли бачу Кая. Хлопець стояв, дивившись у своє панорамне вікно.  
— Можна просто, Кай, — з посмішкою виправляє і здивовано повертається.  
Я стою у дверях і не можу повірити, що зараз бачу його. Усміхненого. Не таким, яким він показався тоді, коли ми були в кафе з Саллі і Крісом.  
— Що ти тут робиш? — питає.  
— А ти? Ти ж, наче, не живеш більше в цій квартирі.  
— Але вона й досі моя. І ти помиляєшся. Тепер я знову живу тут.  
— Чому? — цікавість колись мене погубить.  
— Я подав на розлучення і не дуже хочу жити разом з Мері під час цієї... Процедури.  
Киваю і продовжую дивитися на нього. Ну і за що мені таке, а? Якби не те, що сталося раніше, я б не поводилася так зараз. Я б мала сили, щоб показати, що він для мене ніхто, а тепер... А тепер я посміхаюсь йому у відповідь.  
— То, що ти тут робиш? — повторює.  
— Я накричала на містера Шепарта. Образила його і... 
— І тепер жалієш про це? — відразу здогадується.  
— Так.  
— Але нащо прийшла саме сюди? Ще й, якщо знала, що мене тут не буде.  
— Просто, — знизала плечами.  
— Чарівна відповідь, — іронізує.  
— Колись ти казав, що я не одна і, що... 
— Я завжди буду поруч, — закінчує замість мене.  
Хлопець з усією серйозністю дивиться на мене.  
— Ти збрехав, — констатую факт.  
— Тому, що ти цього хотіла.  
— Невже ти не знаєш, якими бувають дівчата? — сумно питаю.  
— Ти й досі не зрозуміла?  
Кай підходить ближче. Бере мене за руку і заводить на середину кімнати.  
— Чого? — допитуюсь.  
— Мені байдуже, якими бувають інші дівчата. Кет, я вибираю лише тебе, — шепоче, нахилившись до вуха.  
— Я виходжу заміж, — повідомляю йому. 
— Справді? — скептично запитує.  
Я не відповідаю. Намагаюся запам’ятати його обличчя, яскраві очі та почуття, які просинаються поруч із ним. Схоже, моє серце весь час спало, поки знову не відчуло близькість свого "власника". 
— Ти не зробиш цього.  
— Я вже погодилась, Кай. Ще тиждень тому. До речі, саме в той день, коли ти не сказав мені жодного слова, крім «привіт» та ігнорував цілий вечір.  
— Ти сама цього хотіла, — хлопець видихає і сідає на ліжко, зариваючись пальцями в волосся, розбурхуючи його.  
— Я знаю. Тому не ображаюсь, а просто кажу.  
Мій телефон знову вирішив нагадати про себе. Ерік.  
— Так? — піднімаю.  
— Я в батьків, — каже, — Залишусь в них ночувати. Приїдеш завтра до нас? Всі хочуть знову з тобою побачитись.  
Навряд, хотіла сказати я. Пам’ятаю, як ми познайомились з його батьками. Після того, що вони дізналися про те, що я працюю офіціанткою і пропустила рік після закінчення школи, відразу показали свою справжню сутність. Його мама, яка була жінкою в тілі, дивилася на мене і кривлялася. Батькові я теж не дуже сподобалася, тому він постійно запитував хто мої батьки і, як вони могли дозволити своїй доньці підносити комусь їжу. Це розізлило мене і я їм сказала, що мої батьки — археологи і проводять весь час за розкопками. Не хотіла, щоб вони дізналися про те, що я з дитбудинку. І так постійно здавалося, ніби це я така погана, зазіхаю на цнотливість їхнього сина.  
— Може, приїду, — відповідаю, — Якщо на роботі домовлюсь з кимось, щоб помінятися.  
— Гаразд. Все нормально? — чомусь цікавиться.  
— Так, цілком.  
— Люблю тебе, — каже.  
— І я тебе, — відповідаю, дивлячись прямо в зелені очі Кая, які почали темніти після цих слів.  
Не буду обманювати, мені подобалася його реакція. Не знаю, чому люди кажуть, що ревнощі — це погано. Як на мене, це тільки показує, що людина боїться тебе втратити. Ну, не в випадку Кая. Він ревнує тому, що, як казав колись, ненавидить, коли хтось бере те, що належить йому. Я вже не раз показувала, що не відношуся до такої категорії.  
Ерік вибив і я вимкнула телефон. Не хотілося зараз ні з ким говорити.  
— Ти могла сказати, де знаходишся.  
— Але не сказала, — підтверджую.  
— Боїшся, що він тебе кине?  
Все таки я обманювала себе, коли казала, що Кай хороший. Ні, він зовсім не такий. Тепер я бачу це і розумію. Але продовжую... Любити його.  
— Не боюсь, — спокійно говорю.  
Я стояла навпроти Кая. Він поклав руки мені на талію і притягнув до себе. Навіть, коли Кай сидів на ліжку, а я стояла, ми з ним були приблизно на одному рівні.  
— Давай я відвезу тебе до Шепартів, — пропонує.  
— Нащо?  
— Попросиш пробачення. Інакше ти не зможеш спокійно ні спати, ні жити.  
— Все то ти знаєш, — закотила очі.  
— Так. Я все про тебе знаю.  
— Сумніваюсь, що все. Ми не бачились багато часу.  
— Те, що ти мене не бачила, не означає, що я не бачив тебе.  
— Що? — не зрозуміла.  
Кай встав і підійшов до комоду. Витягнув з шухляди жовтий конверт і простягнув мені. Він був дуже грубий і перше я подумала, що це гроші.  
Але в ньому лежали фотографії. Сотні фотографій, які об’єднував лише один об'єкт відображений на них. Це була я. Як виходила з коледжу, з магазину, стояла з Еріком, як ми з ним гуляли в парку, йшли в кіно, їли морозиво, обіймалися і цілувались. Фото, коли я стала хресною Сема, як ніжно дивлюся на нього і обережно тримаю. Як приїжджаю до батьків Роуз і Джера, і стою біля будинку. Як йду в редакцію, а ось і стрибаю від щастя, що моя книга сподобалася редакторові. Він, звісно, не погодився відразу її взяти, але сказав, що написано непогано і мені лише варто знайти саме свій стиль написання. Після того я не кинула писати і почала більше старатися, щоб покращити свої навики.  
— Кай...— вражено тихо говорю.  
— Я обіцяв, що буду завжди поруч. Тому я й досі роблю це. Хоч ти не замічаєш, — розказав хлопець.  
Кілька секунд я мовчала і знову переглянула фотографії. Він постійно був зі мною, неподалік...  
— Ти...— слів бракувало, — Ти ідіот, — кажу.  
Кидаю фотографії і обіймаю його, обхопивши руками його шию і вдихнувши аромат свіжозвареної кави.  
— Ти стільки разів міг підійти до мене... 
— Думаєш я не хотів? — хмикає та прижимає мене до себе так міцно, що дихати стало важко, — Я стільки разів хотів набити пику Еріку. Тільки-но мені приносили такі знімки.  
— Якщо б ти це зробив, то було б справедливо, щоб і я врізала пару раз Мері, — говорю, сміючись.  — Тепер тобі не треба цього робити, — відсторонюється і знову вмикає цей пробираючий до кісток погляд.  
— Я рада, що ти зміг вийти з того всього, — чесно кажу.  
— Але зробив це занадто пізно.  
— Чому ти так кажеш?  
— Ти виходиш заміж.  
Він виглядав неймовірно спокійним. Втім я відчувала, як сильно його пальці стискають мене.