Глава 20

Все йшло в правильному порядку. Поступово я починала довіряти Еріку, ми стали більше спілкуватися та гуляти. Все зазвичай закінчувалося поцілунками, але далі не заходило. Можливо, я ще не готова або ж я придумую відмовки, оскільки розумію, що він не той хлопець з ким би я хотіла бути. Але він справді мені подобається! Я відчуваю до нього цю симпатію, але не тягу... Яка є до Кая.  
Тоді, коли я прийшла пізно після концерту ми не сварились, хоча саме цього я і очікувала. Але в мене не було на це сил. Тому я просто відчинила двері квартири, Кай з порога зустрів мене не найдобрішим поглядом, я зітхнула і пробурмотіла:  
— Нечесно заставляти мене почуватися винною, якщо врахувати, що ти теж не завжди відповідаєш на мої дзвінки.  
— Я завжди попереджаю, коли раптом не можу відповісти.  
— А я ні. Я зовсім забула про телефон. Дивно, що ти згадав, — їдко глянула на нього, — Біля тебе ж була така фанатка «Моменту».  
— В тому й справа, Кет, — підійшов ближче, щоб розщепити мою куртку. Повішав її на вішалку і пройшов на кухню.  
Я взула тапочки з зайчиками та попленталась за ним.  
— Я не забув, — продовжив, — Що з тобою відбувається останнім часом? — врешті питає і стежить за чайником, який стояв на плиті.
— Я... 
— Тільки не обманюй. Я ж дізнаюсь.  
Зітхаю. І як з ним можна розмовляти? 
— Що ти хочеш почути? — сідаю на стілець.  
— Правду, — дає очевидну відповідь.  
— Я не знаю, — і це правда, — Можливо, я втомилась, перегоріла... Не знаю. Відчуття, ніби чогось не вистачає. Я знову, немов забуваю щось важливе, але що? Не можу згадати.  
— У вас же закінчується семестр?  
— Так.  
— Поїдемо на море, — несподівано пропонує.  
— Ти збожеволів? — чорт, здається, я повторила слова Роуз, які вона сказала мені, коли я запропонувала їй відправитись в гори.  
— Можливо, — знизав плечима, — То як?  
— Як же твоя робота? Мері? А Тея? Їй теж потрібно допомагати.  
— Вони теж поїдуть, — незворушно відповів.  
— А Ерік...— не сміло спитала, не піднімаючи очей від споглядання стола.  
— Якщо він сам буде за себе платити, тоді будь-ласка, — надто легко погоджується.  
— Але який сенс зараз їхати? Взимку?  
— Вже майже весна. Вода не замерзла. Я був недавно в сусідньому місті, "серфери" вже почали плавати.  
— Але сезон буде аж влітку, — нагадую.  
— Я знаю. Але ми не їдемо, щоб змагатися. Ми поїдемо, щоб відпочити. Мені теж це потрібно.  
— Що сталося? — стурбовано запитую та, підійшовши, кладу руку йому на плече.  
— Тато останнім часом якось погано почувається... Думаю, чи не взяти його з нами... Можна ще батьків Роуз покликати та Джера... Думаєш, Розі погодиться поїхати? 
— Ти жартуєш? Та вона сама перша залетить в машину.  
— Тоді добре. Організуємо все ми? — питає і я підтверджую кивком.  
— Як завжди.  
Я намагалася розкласти все по поличкам в голові. Але важко було прийняти таке швидке рішення. Можливо, нам і справді всім потрібно відпочити, але чи не краще це зробити влітку? Коли точно всі зможуть спокійно завершити свої справи. Та й на який термін ми поїдемо? Я розумію, що до того «морського містечка»(як називають його) їхати не дуже далеко, але все ж... Потрібні дати туди і назад. Я не хочу більше покладатися на своє серце. Минулого року я могла розслабитися, бо Річард дозволив би ще кілька днів відпочинку. Але зараз мені потрібно заробляти гроші на коледж. Я не можу жити за рахунок батьків Роуз.   
— На скільки ми поїдемо?  
— Два тижні?  
— Так багато? — дивуюсь.  
— А скільки? Думаю, мої батьки точно не будуть проти такого. Та й ми вже давно нікуди не їхали.  
— Неправда. Ми були в горах.  
— Ти не хочеш їхати? — прямо питає і я опускаю очі додолу.  
— Я не знаю. Це все якось невчасно... Але я поїду, — поспішно додаю.  
— Точно? Можна буде все перенести... 
— Ні, не варто. Я поїду, — вже впевненіше кажу.  
Все знову змішалося в голові. Я не знала, що робити та чи варто запрошувати Еріка? Але Кай візьме з нами Мері, а я цього не витримаю.  
Потім я пішла до себе в кімнату. Написала Еріку чи він не хотів би приєднатися до нас і хлопець погодився. Словом, це буде ще та поїздочка.  

А зараз я бігла в коледж по список рекомендованої літератури. Чому бігла? Тому, що викладач казав тим, хто хоче отримати список потрібно прийти вчасно. Що зробила я? Правильно, почала читати дуже цікаву книжку, яка так захопила, що я втратила зв'язок з часом. Взагалі, не обов’язково буде читати ті книги, оскільки їх в навчальному плані немає, але цей викладач дуже любив задавати питання по іншим книгам, щоб бачити чи ми розуміємо саму суть того, що вивчаємо. Додаткова література, зазвичай, мені допомагала, бо не завжди вдавалося зрозуміти, що казав автор, не прочитавши ще кілька його робіт. Але був і мінус: читати доводилося в два рази більше і часу не завжди вистачало на все.  
— Ви запізнились, міс Шепарт, — суворо промовив викладач, коли я вся задихалась і забігла в його кабінет.  
— Вибачте.  
— Ось ваш список, — простягає листочок з написаними на ньому книгами та їхніми авторами.  
— Дуже дякую.  
— Ви хороша дівчина, — раптом додає, — Я звернув увагу, що ви читаєте все, що я кажу і не пропускаєте лекцій. Продовжуйте в тому ж дусі, — сказав та вийшов зі свого кабінету.  
Цей викладач був старшого віку, середнього зросту, з сивим волоссям та довгими вусами. Остання особливість постійно нагадувала мені Еркюля Пуаро. Щоправда, думаю, в другого вони були значно довші. Тим не менш, чоловіком він був правильним, спеціально нікого не завалював на екзаменах, навіть намагався витягнути тих, хто взагалі не розуміли, що забули на його предметі. Про нього говорили одне: справедливий. Якщо він бачив, що людина знає, заслужено ставив оцінку, якщо ні, то намагався допомогти, але жодним чином не підказував. Він просто ставив додаткові питання. Мабуть, саме містер Рузвельт — найулюбленіший викладач у студентів.  
— Дякую, — запізно промовила та теж покинула кабінет.  
Відправилась у бібліотеку, щоб взяти необхідні книги. Не буду казати, що точно їх прочитаю, але можливо, якісь так. Принаймні, спробую.  
Речі вже зібрані, залишилось лише купити квитки. Ми вирішили їхати не машинами, а поїздом. Все таки нас дуже багато, на всіх машин не вистачить та і витрат, думаю, буде більше. Розі вже готується до «читання книг на пляжі», як буває в фільмах. Прикро, що насправді, вона забуде взагалі про таке. А от я ні. І тут не романтика, а те, що мені подобається читати і я люблю, коли щось цікаве описується в книзі. Мені не соромно про це говорити, адже зараз все є в телефоні. І я не про електронні книги, я маю на увазі, що ти можеш поставити одне питання, яке тебе цікавить та прочитати кілька речень по ньому, а можна насолодитися цілою книгою, пізнаючи досвід інших людей.  
В бібліотеці я ще вирішила затриматися та попрацювати трішки. Студентська бібліотека — це просто рай для тих, кому потрібна тиша та спокій. Я допомогла старій жінці-бібліотекарці з розкладанням книг по поличкам і внесла дані в комп’ютер.  
Повертаючись додому, вирішила зайти в кафе, щоб взяти каву та круасан. Не найкраща вечеря, але вже не погано.  
Я йшла і думала про те, як класно нам вдасться провести ті два тижні: море, сонце, пляж, можливо, серфінг(якщо хтось наважиться) та найкращі друзі поруч. Про, що ще можна мріяти?