Глава 15

Тея стояла поруч, коли маленька Саллі скакала на батутах в центрі, де ми прийшли після парку. Весело було проводити час з подругою, в якої була подібна ситуація моїй. Тільки я скоріше, ніж вона зрозуміла, що краще відпустити. Боюсь, я не така смілива, щоб зізнатися у всьому Каю. А хороших хлопців багато, наприклад, той же Ерік. Він середнього зросту, з сірими бляклими очима. Зовсім не видатної зовнішності і зовсім інший від Кая.  
І довго в мене ця хвороба буде? Коли я вже перестану порівнювати всіх хлопців з тим, кого я намагаюся забути?!  
Тея з радісними очима дивилася на дівчинку. Я бачила, як сильно вона її любить і почала сумніватися, а чи так сильно вона любить того невідомого Алекса?  
Я посміхнулась і вирішила купити їм по морозиву.  
В цьому торговому центрі я була вперше. Він тільки нещодавно відкрився.  
Я пішла в кафе і почала вибирати певний сорт морозива, коли побачила Кая. Без Мері.  
Хлопець стояв неподалік від Теї і дивився на неї. Я розвернулася і вирішила взяти зі смаком м'яти.  
— Поганий вибір. Елі більше любить зі смаком банану, — прозвучав над вухом голос від якого в мене були мурашки.  
— Тоді я візьму один собі, а ти купи інший, — кажу та йду, а Кай ловить мене за зап’ястя. 
— Ти злишся?  
— А ти як думаєш? — дивлюся на нього, поки не чую, як інші покупці кваплять нас, — Я піду до них, — інформую і направляюсь до дівчат.  
Саллі продовжує скакати і показувати неймовірні трюки від яких захоплює подих. А їй ж лише чотири!  
— Вона займається гімнастикою, — пояснює Тея.  
— Дай вгадаю: ти її відвозиш на ті заняття і забираєш з них.  
— Ну так.  
— Тея...— кажу з жалем.  
— Що?  
— А її тато, що в цей час робить? — натякаю, що в неї ще є один з батьків.  
— Це не важливо, — ховає очі.  
— Саме це й важливо, — розвертаю її до себе, — Ця дівчинка вже називає тебе мамою, а далі що? Ти відведеш її в школу? Потім оплатиш коледж? А на весіллі вона буде танцювати з тобою?  
Тея злякано дивиться на мене, розуміючи, що те, що я кажу — правда.  
— Він не зважає на Саллі відтоді, як загинула її мати.  
— До речі, — раптом згадую, — Чому ти називаєш її Саллі? Здається, Кай казав Елі...  
— У неї подвійне ім’я, — закочує очі, — І Каю більше подобається друге, а мені навпаки.  
— Хм... А її татові байдуже, як кликати доньку.  
— Все не так, — втомлено зітхає, — Він хвилювався за неї і дбав, перший час після аварії. А потім... Мені здається в ньому щось зламалося.  
Мені було дуже шкода Тею. А головне, я бачила, що вона не зможе відмовитися від Саллі. Як мінімум, тому що вважає, що так буде неправильно, а, як ми знаємо, в сім’ї Теї всі звикли дбати про інших, а не про себе. Хоча, варто визнати, що Тею все ж можна виправити.  
— Тримай, — подаю їй морозиво і вона приймає його. Кай приносить інше для Саллі, яка теж спішить обійняти його.  
Він ледь зміг відчепити її та підійшов до нас.  
— Що, братику? Тебе ще не замучила та занадто радісна особа? — питає Тея і я сміюсь. А в нас не тільки ситуації, навіть думки схожі.  
— Не хвилюйся, сестричко. Якщо я витримав Кет, то з Мері, тим більше, впораюсь.  
Мені не сподобалося, що мене порівняли з тією ідіоткою.  
— Дарма ти це зробив, — сказала Тея, не погоджуючись з тим, що він це сказав.  
— А я так не думаю. Я нікого не порівнював, — вже звертається до мене, — І я не хотів так говорити. Вибач.  
— Ого, — непідробно дивується Тея, — Ти так рідко вибачаєшся. Мені вже цікаво, що він натворив?  
— Це не важливо. Ви гуляйте, а я піду... 
— В бібліотеку? — підказує Кай.  
— Саме так.  
— Навряд. Ти підеш зі мною. Бувай, сестричко, — цілує її в щоку, — Я потім приїду і віддам ляльку, яку Елі так просила.  
— Ти купив її?  
— Так.  
— Ти... 
— Неймовірний, ідеальний і т.д. Я знаю.  
Разом ми покинули торговий центр. Точного місця призначення не було, адже я не хотіла йти в бібліотеку. І так забагато часу там проводжу, хочу трішки погуляти і повернутися додому з надією, що не зустріну там ніякої Мері.  
— Де ти кинув свою дівчину?  
— Я її не кидав, — каже, посміхаючись. 
— Мені байдуже, що ти з нею робив. Де вона? 
— Яка ти злюка, — крутить головою, не схвалюючи таку поведінку, — Відвіз до себе, щоб вона не нервувала так тебе.  
— Яке благородство.  
— Кеті, Кеті, Кеті... Невже ти ревнуєш?  
Питання, мов грім серед ясного неба. Я зупинилась, щоб перевести подих і звісно, збрехати. 
— Що? Кого? Тебе до неї? З чого б це? 
— Не знаю. Ти нічого не хочеш мені розказати?  
— Здається, ти все знаєш, що б я не хотіла сказати, — чесно кажу та продовжую йти з ним поруч.  
Ледь поспіваю за ним. Які кроки в нього, які в мене?! Велетень, блін! 
Ми завернули в одну з дуже вузьких вулиць. В нас їх не так багато, а то й тільки дві. Тут будинки були спеціально спроектовані так, італійським архітектором. Колись я боялася сюди ходити, бо думала, що застрягну. Звісно, я утрирувала, адже не настільки вони вузькі, але всі ми боїмось невідомого. Або ж більшість, точно.  
Раптом Кай перехоплює мою руку і зупиняється.  
— Ти чуєш? — питає.  
— Що? — намагаюсь прислухатись, але крім шуму машин неподалік нічого не можу розібрати.  
— Музика. Хтось грає на фортепіано.  
— Як ти чуєш?  
— В мене абсолютний слух, забула? — нагадує і тягне мене в сторону, де, на його думку, грає музика.  
Ми виходимо на якийсь старий квартал і, справді, посеред нього стоїть невеличке фортепіано, а за ним грає якийсь хлопець. Доволі приваблива музика, тільки мені здається, що щось не так.  
— Чорт, він ж навіть не попадає, — кривиться Кай.  
— Як ти...— хочу запитати, але розумію, що не варто, — Забудь.  
Я знаю, що він закінчив музичну. Взагалі, цей хлопець здається має забагато талантів. Все він вміє робити!  
— Постій тут, — просить, а сам йде в сторону хлопця.  
— Стій! — пізно.  
Я дивлюсь, як Кай підходить, хлопає хлопця по плечі і щось каже йому. Той киває і відходить, а за інструмент сідає Кай! Він усміхається і відразу знаходить мене. Через поганий зір я не дуже добре бачу на такій відстані, але здається, він підморгнув мені. Кай закочує рукава свого пальта та опускає пальці на клавіші, випускаючи з них різноманітні звуки. Спершу мелодія була легка, весела, пізніше вона змінилася більш повільною, задумливою... І знову, швидка. Схоже, ніхто не встигав стежити за такими змінами, але людям було до вподоби. Він створив свою власну музику просто торкнувшись фортепіано.  
В ньому є хоч якісь недоліки? Він же ідеальний. І розуміння цього не допомагає мені відпустити його. Кожна нота відбивається в серці, ніби він сам доторкається до нього. Я стояла і слухала його, ні про що не думаючи. Мені просто подобалися відчуття, які при цьому виникали.  
Кай зупинився і всі почали плескати в долоні, і викрикувати схвальні вигуки. Той хлопець, що грав перед Каєм, підійшов і пожав йому руку. Я теж почала хлопати. Кай піднявся, жартівливо поклонився та побіг до мене. Він схопив мене за талію і почав кружлятися. Мені довелося обійняти його за шию, щоб не впасти. Ми вдвох засміялися, хоч я і намагалася стримати посмішку і злитися за те, що він це зробив. Несподівано, Кай зменшив швидкість і поступово зупинився. Але не випускав мене.  
— Ти все ще ображаєшся? — питає, а я намагаюсь віддихатись.  
— Дуже сильно, — зізнаюсь, — Але, нехай, вже помилую тебе, — договорюю, дивлячись на зелений ліс в його очах.  
Не знаю на що я повинна була злитися, на його слова чи на те, що він привів дівчину... Але хіба це зараз важливо? Я не втрачу його, він і досі мій друг.  
— В тебе щось вібрує, — каже Кай, вириваючи мене з думок.  
— А? — не зразу доходить, що означає його хитра посмішка. 
— Мабуть, телефон.  
Тоді я згадую, що поставила телефон у вібро режим. Прикладаю руку до лиця і зітхаю. Кай опускає мене і стає поруч. До нас підходять деякі люди, які спостерігали за його грою. Я ж підняла трубку, не дивлячись хто дзвонив.  
— Кеті? — знайомий голос лунає в динаміку. 
— Так. 
— Це Ерік. Не хочеш сходити в кіно? Просто мій друг планував піти, але не зміг і... Щоб квитки не пропадали...— він мало не заїкався, але все ж впорався з емоціями і договорив.  
— Так. Я не проти. Можемо піти, — погоджуюсь, чим привертаю увагу Кая.  
Хлопець прощається з незнайомими мені людьми і приставляє своє вухо до мого телефону, в надії щось почути. І йому таки це вдасться, адже звук в самому телефоні в мене завжди гучний.  
— Ура, — не стримується, — Тобто, я мав на увазі. Я радий, що ти погодилась.  
Дивлюсь, як Кай корчить морду і показую йому язик.  
— Добре, то коли ми зустрінемось?  
— Завтра, після лекцій. Я можу під'їхати до тебе і... 
Кай крутить головою і губами каже: «ні».  
— Не треба, зустрінемось там, — знову слухаю не того, кого потрібно.  
— Гаразд, то...до завтра? — невпевнено закінчує.  
— Бувай, — прощаюсь і кладу трубку.  
Хлопець починає нестримно сміятися і я б'ю його один раз по спині, жартома.  
— «Я можу під'їхати до тебе і... О, гаразд, то до завтра?» — робить голос писклявим. Ну настільки, наскільки це може вийти з його тембром.  
— Заткнись, — раджу.  
— Не можу. Що за малявку ти собі знайшла? Йому хоч 18 є? Ти перевір, а то посадять, — і знову сміється.  
— Ну і добре. Буду мати молодого, — кажу дурню і сама стримуюсь, що не сміятися.  
— Ти...— вже задихається хлопець, — Ти сама зрозуміла, що ляпнула?  
Прокручую це ще раз в голові та вже не витримую та приєднуюсь до Кая.  
Так ми й ходили. Тільки видихались, знову дивились одне на одного і починали заново. Впевнена, що люди вважали нас психами. Але в цьому і є кайф. Жити, як хочеш ти, а не хтось. Радіти любим моментам і завжди брати з собою хороший настрій, а не проблеми. Ними теж потрібно ділитися, але це можна зробити й на самоті. Прикро, що я так довго йшла до розуміння цієї простої, здавалося б, істини.  
— Хто він? — мимохідь цікавиться.  
— Та так. Один знайомий.  
— Знайомий з яким в тебе побачення?  
— Мені не подобається, що ти так дивуєшся. В мене, що не може бути залицяльника?  
— Кеті, ми обоє знаємо, що може. Я навіть міг би ним бути, якби не твоє бажання свободи.  
— Моє, що? — я так здивувалася його словам, що заставила хлопця зупинитися та зайти в одне кафе.  
—  Пам’ятаєш, як до тебе писав той хлопець, з яким ти працювала? Майже рік тому?  
— Ну.  
— І? Ти заставила Розі відшити його.  
— Просто...— замислююсь, — Він лякав мене.  
— Тебе не люди лякають, — каже переконано, — Тебе лякає сама думка, що у вас щось вийде. Ти боїшся стосунків. 
— Неправда.  
— Коли ти востаннє з кимось зустрічалась? Вірніше, не так: ти ніколи ні з ким не зустрічалась. Поцілунок, секс, але не стосунки.  
— Але і те, і інше було тому, що я любила того хлопця, — впевнено говорю, — Як мінімум, він мені подобався, — здаюсь, розуміючи, що він правий.  
— Але ти ні з ким не зустрічалась, — знову констатує факт.  
— Зате ти в нас спец по цьому, — закочую очі.  
— Ну, в мене є дівчина, — самовдоволено заявляє. 
— І надовго? — скептично питаю.  
— Не знаю. Час покаже. Але ти не заговорюй мені зуби. Отже, як його звати? 
— Ерік.  
— Скільки років?  
— Та, яка різниця! — злюсь.  
— Скільки років?!  
— 21!  
— Десь працює? Чи тільки вчиться?  
— Здається, лише вчиться. Я не знаю. Ми тільки завтра йдемо на побачення, — ніби тупому пояснюю.  
— Що з цього? Ти вже мала б все дізнатися про нього. Ось бачиш.  
— Що? 
— Він тобі не сильно подобається, якщо ти навіть не хотіла пошукати щось про нього.  
— Ти не можеш стверджувати, що він мені не подобається тільки через це.  
— Без різниці. Він не подобається мені.  
О це так заяви! А мені не подобається Мері, але я ж мовчу.  
— Ти його навіть не зустрічав.  
— Мені не треба дивитися на нього. Я вже знаю, наскільки він жалюгідний. 
— Ну так, не всі ж тут такі прекрасні, як твоя Мері!  
Сидячи навпроти мене, Кай дивився у вікно.  
— Я не кажу, що вона така. Але вона не обманює. А він так.  
— Ти це вирахував по його голосі?  
— Уяви! А якщо ні, то він ще більш нікчемний, ніж я думаю.  
— Кай, не лізь у моє життя. Ти не просив благословення, коли почав зустрічатися з Мері. От і я не прошу твого схвалення.  
— Ми зараз знову будемо сваритися, — попереджає.  
— Ми завжди сваримось. А потім миримось. Така вже в нас природа, — легко погоджуюсь. Раніше я могла ще сильніше почати сперечатися, але з часом навчилася спокійно сприймати його слова. Принаймні, деякі.  
— Ходімо додому?  
— Ти йди, а я ще прогуляюсь. Нам і так в різні сторони.  
— Хто тобі таке сказав? Я їду до тебе.  
— Навіщо? Як же Мері?  
— Думаю, Кріс подбає про неї, — відповідає та подає мені куртку.  
— Кріс в тебе в квартирі?  
— Так, його....ммм... затопило.  
— Хто? Джек Деніелс? — сміюсь.  
— Я те саме в нього питав, але він сказав, що вода. Проста, безалкогольна, — на всякий випадок додає.  
Ми спустилися в метро та поїхали до моєї квартири. Добре, що Кай залишив машину в мене під під'їздом, а то довелося б завтра раніше вставати, щоб дістатися до коледжу.  
Додому ми завалилися ввечері. Я розігріла піцу хтозна якої давності.  
— Ти за кого мене маєш? — каже, понюхавши її, — Я не самогубець.  
— Тоді бери і готуй сам, — говорю і сідаю за стіл. Починаю бити виделкою по ньому, показуючи, що я голодна.  
— Твій чоловік з тобою здохне.  
— Він не муха, щоб дохнути. І це не мої проблеми. Якщо я і вийду заміж, то за чоловіка, а не роботодавця. А це означає, що в служанки я не наймалася.  
Кай тільки жалібно поглянув на мене і пішов жарити нам картоплі. Запах, який йшов зі сковорідки був чарівним. Я дивилася на спину хлопця, обтягнуту дурним кімоно(він притягнув той халат, коли летів в Японію до друга. Тепер Кай ходить в тому по домі, вважаючи себе царем). На думку прийшла ідея найняти його власним поваром в майбутньому. А то й справді, чоловік не витримає і втече до молодої. Хоча, це швидше я втечу до такого ідеального повара.