Глава 11

— Готова?  
Відволікаюсь від споглядання гір і обертаюсь до Кая. Він саме загрузив мої речі в машину та сперся об капот.  
— А ти? — тим самим відповідаю. Я не хочу їхати і думаю, він це розуміє.  
Вже завтра Новий Рік, нова глава в історії, адже це буде нове десятиліття і хтозна, що з нами трапиться. Єдине, що я зараз бачу це те, як чудово ми провели цей час. Своє натхнення я отримала, пригоди теж(Кай все ще не пробачив мені ту аварію) та нового друга. Здається, все склалося краще, ніж я могла очікувати. Відчуваю, що Роуз з мене не злізе поки я не розповім про те, що тут було. До речі, хлопець таки віддав мені той костюм і я не знала, як віддякувати.  
Вчора ми так і не розмовляли. Просто прийшли (я раніше) і лягли спати. Лише пізніше, коли прийшов Кай він притягнув мене за талію до себе. Цілу ніч я слухала його спершу нервове, а потім рівномірне дихання. Заснула лише під ранок і не здійснила свій план по втечі.  
— Що ж...— кажу так як Кай не відповів. Він просто дивиться на мене, не моргаючи.  
— Час їхати, — продовжує замість мене і я піднімаю голову.  
— Так. Ну...— раптом мені стало дуже ніяково від цієї ситуації, — Все було...Ем... Класно.  
— Боже, — зітхає і одним кроком долає відстань між нами та прижимає до себе, — Відчуття, ніби ми переспали. Особливо, після твоїх слів. 
Я засміялася, але мені хотілось плакати.  
Рано чи пізно ми повинні це зробити. Я поїду, відсвяткую разом з Роуз, знову буду дивитися як вони з братом сваряться і сміятися з цього, а потім піду на балкон, подивлюсь на зорі і загадаю якесь дурне бажання. Хіба не так всі роблять? Ми загадуємо те, що й не сподіваємося здійсниться. Це може бути щось по типу: хочу закохатися, хочу схуднути, хочу поступити в університет. Тільки-но, всі усвідомлюють, що для того, щоб хоч щось з цього здійснилось потрібно взяти себе в руки і робити щось. Натомість, ми вважаємо, що буде краще просто загадати це, в надії, що Всесвіт чи якась вища сила допоможе. А ще це традиція, тож гріх таким нехтувати.  
Я не плакала. Мабуть, чекала кращого моменту для цього. Тому просто обнімала його і вдихала приємний аромат.  
— Яка ж ти нестерпна, Кеті,— шепоче мені на вухо. 
— Взаємно, Кай.  
— Навіть не спитаєш, чому?  
— Чому?  
— Бо заставляєш залишитися тут. З тобою.  
Якби він мене не тримав, я б точно впала. Емоції переповнювали, але я віддала перевагу стояти, мов Снігова королева.  
— Але тебе чекає твоя Герда, — зі сміхом крізь непролиті сльози кажу. 
— Ти добре знаєш, що немає ніякої Герди.  
Знаю. Кажу ж, ми говорили про все. Навіть про те, що мало б залишитися лише в наших думках.  
— Можливо, — кажу і дивлюсь на нього, — Колись ти згадаєш мене і напишеш мій портрет, — жартую, — Не забудь згадати, що я була твоєю найкращою музою, — сміюсь.  
— Ти так впевнена, що я ще буду писати?  
— Ти обіцяв!  
Якось ми розмовляли на цю тему. Хоч обоє не були в настрої, щоб «відкриватися», але все ж розповіли про свої страхи. Принаймні я, адже Кай зовсім не боїться знову поступити в академію і таки здійснити свою мрію, а не батька. Але він вже не впевнений, що це йому потрібно. Стільки часу пройшло, як він кинув це.  
— Я, мабуть, вже забув, як тримати олівець в руці, — казав хлопець.  
Я ж була переконана, що це таки його. Я бачила як його пальці постійно малювали якісь узори. Будь-де: на покривалі, на стіні, на столі. Він, сам того не розуміючи, хотів взяти папір і олівець. Це говорили його механічні рухи.  
— Добре, — здаючись, піднімає руки, — Але, якщо не вийде... 
— А ти не думай, що не вийде. Думай, як ти, будучи старим, — сміюсь, бо йому ж лише 22, — будеш ходити в академію, де поруч 18-літні.  
— Я не проти, — іронічно відповідає, — Особливо, якщо натури, яких треба буде малювати будуть якраз такого віку.  
— Кому що, — закочую очі.  
Він сміється, а в мене мурашки від цього звуку. Я прикрилася руками, ніби мені холодно, хоча я мала досить теплу куртку і червоний светр з оленем. Кай собі не зраджував, тому стояв в пальті, але не показував, що йому холодно.  
— Ми так ніколи не поїдемо.  
Він схиляє голову і торкається своїм чолом мого.  
— Тоді відпусти мене, — говорю. Тільки не хочу, щоб це сталося.  
— Подзвони, як приїдеш, — не просить, скоріше наказує.  
Я видихаю і відходжу.  
— Якщо не забуду, — відповідаю йому.  
— Вже постарайся, — з сарказмом каже.  
Кай сідає в свою машину, а я в свою. Казка закінчилась. Час повертатися до реальності, в якій ми обоє знову будемо звичайними незнайомцями.  
На телефон приходить смс.  
«Ти забула свій подарунок»   
«Який?» — пишу у відповідь.  
«Потім привезу, побачиш» 
Я кліпала очима, не розуміючи, що це все означає. Він приїде? До мене? Але... Навіщо? Який ще подарунок?  
Сотні питань і жодної відповіді. Принаймні такої, яка б пояснила все.  
Я завела машину та стерла сльози. Плакати наодинці набагато легше, ніж будучи з ним. Ввімкнула радіо і повернула на найближчу станцію. Там грали різдвяні пісні і я підспівуючи їм, їхала додому.