Глава 7

Кажуть: «після кожного падіння, я хочу знову піднятися і ще більше старатися, щоб досягти бажаного». Ті, хто це кажуть нереальні брехуни!  
Почнемо з того, що Кай якось надто відповідально підійшов до завдання навчити мене кататися. Головне, що він добре і правильно пояснював(хоча за правильно я не ручаюсь).  
Спершу він сам защепив мої черевики на сноуборді. Думаю, йому набридло дивитися на мої страждання, тому він все зробив сам. Наступний крок: навчити мене бодай стояти.  
Сноуборд мені дуже нагадував скейт. Але прикро, що я і на ньому не вмію кататися. Зате я добре їжджу на роликах... Ну, це не дуже допоможе. «Дошка» ковзала по снігу і я ніяк не могла втримати рівновагу та не впасти. Кай, якщо і сміявся перше, то потім він почав все більше дратуватися і ми знову почали сваритися.  
Сам же хлопець легко з'їхав вниз, виконав кілька трюків і повернувся до мене. Він був у чорному костюмі та з чорним сноубордом. Словом, Кай виділявся. Більшість мали світліші костюми.  
Хлопець тримав мене за руки і я боялася, що він мені їх зламає. Перше, тому що вони в нього величезні! Тонкі пальці, які кажуть про те, що, можливо, їх власник колись грав на якомусь інструменті. Зазвичай такі пальці у музикантів. Друге, тому що я, очевидно, вже дістала його. Важко стримуватися, коли в того, кому ти хочеш допомогти, нічого не виходить.  
За хвилин п’ятнадцять я почала поступово проїжджати пару метрів.  
— Ти не правильно розподілила вагу тіла! — вкотре каже.  
— Як правильно?! — я вже втрачаю терпіння.  
— По середині!  
Він вилаявся і підійшов до мене. В цей момент подув дуже сильний вітер і я хотіла ще сильніше закутатися в куртку та випити чогось гарячого, а не оце все!  
Кай поклав руки мені на талію і сам поставив так, як має бути. Він стояв так близько, що змогла почути запах його одеколону. Раптом стало якось не зручно і мені захотілося відійти. Правда тоді він ще ближче став та промовив:  
— Тільки попробуй порухатися.  
— Як я маю їхати, якщо ти не даєш мені рухатися?  
— Рухатися вперед, але не переноси вагу! Пішла! 
Кай підштовхнув мене і я з криком полетіла вниз. Близько десяти метрів я проїхала нормально, а далі на спині. От же чорт! Синяки будуть 100%. Ще й з моєю світлою шкірою.  
— Нарешті! — кричить Кай з гори, поки я лежу внизу і навіть не намагаюсь піднятися. 
Виявляється, що лежати на снігу дуже зручно... Але холодно. Чую викрики дітей, які неподалік їдять на своїх санах.  
Все ж піднімаюсь і йду знову наверх.  
— Я втомилась, — кажу.  
— Ми катаємось якусь годину, ти смієшся?  
— Я новачок, якщо ти не забув і мене дратує те, що я ніяк не можу нормально проїхатись! — зі злістю кидаю сноуборд, а сама сідаю на сніг і підбираю під себе ноги.  
Кай сідаю поруч і витягує ноги.  
— Ти так легко здаєшся?  
— Не легко. Просто мені починає здаватися це все неможливим. Не розумію, як у них це виходить, — і кивнула на групку підлітків, які в цей момент їхали вниз і одночасно кидалися сніжками.  
— Вони тренуються тут з самого дитинства.  
— А ти звідки знаєш?  
— Я теж тут кожні канікули, — усміхається, згадуючи щось хороше, — Пам’ятаю їх ще, коли вони теж так падали. Але знаєш в чому різниця?  
— Що вони піднімались? — припустила.  
— Вони не відпочивали взагалі. Доки не доводили все до ідеалу.  
— Що ж... Я їду останній раз і йду їсти, а ти, як хочеш. Але я ще повернуся, — вирішила попередити і вже сама защепила черевики.  
Біля самої «бази» знаходяться невеличкі палатки, де продають їжу. Тут багато глінтвейну, який я хотіла знову спробувати. Взяла ще вафлі і з превеликим задоволенням прийняла цю трапезу.  
Кай теж довго не катався, вирішив приєднатися. Я впевнена, що він просто був голодним, тому й злився.  
— Точно потім захочеш ще покататися? — допитується та відкушує шматок від свого яблучного пирога.  
— Захочу, — впевнено відповідаю, — Треба ж буде жир зганяти, який я зараз їстиму, — сміюся.  
— Що? Жир? — уважно придивляється, — Де?  
— Та йди ти, — відмахуюсь.  
— Яка ж ти дура.  
Я роздивлялася інтер'єр цієї палатки. За прилавком стояла старенька жінка, яка все і готувала. Школа, що ніхто їй не допомагав. Тут є ще й фотографії якісь дуже старі, розклеєні позаду неї. Не можу роздивитися, що на них зображено, тільки скажу, що вони чорно-білі.  
Я повернула голову до Кая і зустріла його зацікавлений зелений погляд.  
— Що?  
— Нічого. Просто дивлюсь.  
Від його такого уважного погляду хотілося сховатись.  
— Припини так дивитися, — прошу.  
— Чому? — перепитує і починає голосно сміятися, — Ти почервоніла.  
— Неправда! — вигукую і хутко прикладаю руки до обличчя. Ну... Відчувається, що щоки таки горять, — Я змерзла, — намагаюсь виправдатися, але цей хитрий погляд показує, що він мені абсолютно не повірив.  
Тільки-но ми поїли я відразу взяла сноуборд та піднялася на ноги.  
Подальші спроби були більш вдалими. Я вже спускалася і практично не падала. Правда при тій умові, що не треба повертати. Словом, якщо б я побачила ялинку, то скоріш за все вона б мене і зупинила.  
Поверталися ми пізно ввечері перед тим, заїхавши в супермаркет.  
— Бери, що треба я почекаю на касі, — сказав хлопець.  
— Тобі нічого не потрібно? — вирішую спитатися.  
— Візьми арахісову пасту.  
— Добре.  
За все платила я, але пасту Кай вирішив оплатити окремо. Уявіть, позаду вас стоїть величезна черга з людей, а в цей момент хтось з ваших знайомих вихоплює одну нещасну пасту і стає позаду. Незадоволені вигуки лунали звідусіль і мені здавалося, що я їх чую навіть в машині.  
Веселий день. Несподівано для себе я зрозуміла, що ми почали спілкуватися майже, як друзі. Ми навіть сваримось вже так, що не ображаємось.  
Разом піднялися в номер, спокійно лягли, хоч одна подушка, яку я вирішила поставити все ж розділяла нас. Раніше мені було важко просто заснути, тому я вмикала серіал і засинала під нього, а вранці просиналася з навушником у вусі. Правда, сьогодні через втому, я вирубалася майже відразу, не замітивши, що в телефоні двадцять три пропущених і, що чужа рука притягнула мене до себе.