Глава 6

Різдвяний ранок мав стати одним з найбільш чарівних подій у цьому році. Але я святкувала в готелі, тож ні ялинки, ні якоїсь атмосфери підходящої не було.  
Кай ще спав, коли я вже прокинулася і зробила всі ванні процедури.  
Для початку, потрібно знайти пункт прокату і взяти сноуборд та купити костюм, якого я теж не маю.  
Одягнула свої утепленні джинси, сіру кофту та витягнула шарф. Наверх накинула куртку, але не змогла знайти шапки, тож піду без неї.  
Йдучи по скрипучій підлозі своїми черевиками, я розбудила Кая. Хлопець протер очі і здивовано глянув на мене.  
— Ти куди це?  
— Кататися.  
— В Різдво? — незрозуміло перепитує.  
— Так. Думаєш це погана ідея?  
— Ні, просто зазвичай спершу люди відкривають свої подарунки, а потім йдуть по справах, — він задоволено посміхається, ніби справді надіється, що отримає свої подарунки.  
— Що ж...— протягую, — У мене їх немає, тому краще я піду вчитися кататися.  
— Ну ти й ну-у-у-д-на-а-а, — ниє.  
— А тобі не сім років, щоб чекати подарунки! — хочу розвернутися і просто піти, але чомусь продовжую стояти і слухаю його «філософію».  
— Для цього не обов’язково, щоб було сім. Та й я не кажу про різдвяні носки, в які кладуть подарунки, я кажу про, наприклад, зарплату, вірніше, премію...  
— Кай, який же ти меркантильний.  
— Я завбачливий. Коробкою цукерків ти не платитимеш за квартиру і не купиш нормальної їжі, обмінявши.  
— А ще ти абсолютно легко зіпсував своїми словами чудове свято.  
— Не варто вірити в дива, коли ти сама розумієш, що вони не стаються. Я прийму душ і підемо тобі по костюм.  
Кай піднявся з ліжка, зразу «впав» і кілька раз віджався. Направився у ванну.  
— Спершу костюм? — перепитую, — Я думала ми перше підемо по сноуборд.  
— І, що ти з ним робитимеш баз спеціального костюма? Просто стояти і втикати, як всі інші нормальні люди їздять? Чи ти хочеш піти в магазин разом з «дошкою»?  
— Маєш рацію, — говорю.  
— Як і завжди.  
Спустилася вниз, привіталася з дівчиною на ресепшні та пішла поїсти. Добре, що тут є окрема їдальня, чи це ресторан такий? Скоріше перше, бо все майже, як в школі: набираєш все, що хочеш, йдеш на касу і платиш. Тільки замість величезних столів, де могли поміститися по п’ять-десять учнів, стояли маленькі, круглі, довкола яких були по два стільці.  
Я взяла лише каву та печиво, щоб поїсти хоч щось і не витратити багато грошей. До речі, треба поставити собі нагадування, щоб купити їжі в супермаркеті. Так буде дешевше.  
— Ти мені взяла? — нізвідки з’явився Кай.  
— Ні, — відповіла та відкусила шматок від печива.  
— Треба було замовити сніданок в номер, — скаржиться, але все ж пішов собі по їжу.  
Хлопець кинув на піднос кусок піци, каву і бутерброд. Дивний набір, втім це не мені їсти.  
Після сніданку, ми відправилися в магазин. Цього разу машину вів Кай, бо казав, що не довіряє мені.  
— То вчора довіряв, а сьогодні ні? — обурювалась я.  
— Вчора я не був впевнений, що виживу, але як дожив до сьогодні, то вже хочу протриматися довше. Тим більше, що ти робитимеш без мене?  
— Радітиму, — тихо буркнула, а він вдарив мене пальцем по носі.  
Я не знала, куди нам їхати, але очевидно, це знав Кай, бо вів він досить впевнено. Довго ми не їхали, оскільки це курортне містечко, воно невеличке.  
Магазин був весь забитий людьми, всі хотіли скоріше взяти свої костюми і поїхати кататися. Погода чудова і сонячна, щоправда, все одно дуже холодно. Сніг настільки яскравий, що доводилося закривати очі. Я починаю розуміти тих людей, які ходять взимку в сонцезахисних окулярах.  
— Який в тебе розмір?  
— Не знаю... Хіба, якщо ти питаєш за такий, що й від нормального одягу, то... 
— Ясно, не треба. Ти низенька, тож тобі невеличкий потрібен. Зараз, — і пішов в невідомому мені напрямку.  
Не дивлячись на те, що тут лише один такий магазин на всю околицю, він величезний. Два поверхи, великий вибір одягу. Схоже, вони розуміють, що матимуть великий прибуток під час свят, адже вони все ж працюють, але, що тут відбувається, коли не сезон? Не розумію за рахунок чого виживають такі курорти? Хіба вони перетворюються на відпочинкові комплекси влітку. Знаєте, ніби там де зараз є каток, літом буде басейн.   
Кай приніс костюм жахливого рожевого кольору. Гаразд, я злегка збрехала, адже це ще терпимо, але я не знала, скільки така краса коштує.  
— Я заплачу, — читаючи мої думки, каже Кай.  
— Нізащо, — відрізаю і підбігаю до однієї з консультанток, — Скільки коштує цей костюм?  
— О, так ваш хлопець вже заплатив за нього, — відповіла та з милою посмішкою.  
— Дякую, — повертаюсь до Кая, —Я не просила тебе це мені купляти.  
— А я не питав. Вважай це подарунком на Різдво.  
— Надто дорогий, — кривлюсь.  
— Нічого страшного. Тим більше, що тобі доведеться платити за сноуборд, а я хочу взяти тобі якийсь хороший, а не дешеве лайно.  
— Не все, що дешеве — лайно.  
— Більшість.  
Я похитала головою, кажучи, що він невиправний. Який сенс сперечатися? Я віддам йому той костюм пізніше. Коли він поїде. До речі, про це: він затримається, але наскільки? День, два... Поки я не поїду? Довше? Потрібно це уточнити.  
Кай завів машину і ми відправилися в пункт прокату. Нарешті! Впевнена, мої очі горіли якимось п'яним блиском під час розгляду сноубордів: всі такі різні, я б сказала, витончені. На них навіть страшно ставати, бо ти боїшся, що забрудниш якимось чином.  
І знову-таки, хлопець сам вибрав мені «дошку», але платила я. Її поверхня така блискуча, ніби сам сніг відбивається на ній.  
Ми сіли на підйомник та поїхали вже на сам спуск. Кай сказав, що на «нормальний» мені рано, тому відправляємось на той, що для новачків.  
Поки ми їхали, я дивилася вниз. Спостерігала як кілька десятків незнайомців спускаються по снігу, мов по льоді, роблять різні трюки, хтось же просто повільно катається, насолоджуючись цією миттю. І скоро я приєднаюсь до них! 
Свій різдвяний «подарунок» я все ж отримала.