Глава 5

В номері було темно і тихо. Говорити про щось більше не мало сенсу, але я не могла просто лежати. Мені потрібно було щось робити, а то було відчуття, ніби я знову щось втрачаю і пропускаю. Раніше я завжди плювала на це і продовжувала ігнорувати, але не тепер. Я поставила собі задачу: змінитися. Я забагато помилялася, щоб припинити це робити. Зрештою, з кожної помилки в мене буде новий урок, а, якщо я сидітиму на місці, то що зміниться? Правильно, нічого.  
Розі дзвонила, спитала чи я доїхала і чи все гаразд. Коротко розповіла їй, що сталося тому, що поруч все ж лежав Кай. Словом, в подробиці, які вона просила, я не вдавалася. В тім, завершила розмову і пообіцяла, що потім все розповім.  
Сніг продовжував падати за вікном. В номері ставало все холодніше, не дивлячись, що батареї гріли, було холодно. Я встала і витягнула покривало з комоду. Все таки лежати на одному пальті, не маючи чим накритись теж не дуже хороша ідея. Я більше не переодягалась, до речі. Але на мені досі та футболка, яку дав Кай. Сам же хлопець не змінював одягу, очевидно, що йому не приємно тут знаходитися, але сумніваюсь, що лише через рівень готелю. Скоріше, через те, як вчинив його брат. Але чому? Важко повірити, що Кай справді так сильно вимотується. Я думаю, він скоріше всіх дістав і через це його хочуть відправити у «відпустку.  
— Ти не збираєшся спати? — питаю його.  
— Ні.  
— Тоді, пропоную зіграти у двадцять питань.  
Не знаю, чому саме ця дурна гра, але нічого іншого в голову не прийшло. Та й ми не маємо з собою ні карт, ні нічого.  
— Тільки без тупих питань.  
— А, що для тебе значить «тупі питання»? — вирішила поцікавитись, а то хтозна. 
— Хто мої батьки, ким я працюю і т.д.  
— Що ж... Тоді я не знаю, що тебе можна запитати, — розгубилась.  
— Тоді почну я: скільки в тебе було хлопців?  
— Що за питання?!  
— В плані сексу. 
— Я не буду відповідати.  
— Окей, тоді просто, скільки хлопців.  
— Ні в якому плані!  
У відповідь хлопець почав нестримно сміятися з мене.  
— Добре, — це злить мене, тому я не сумніваюсь у правильності питання, — Ким ти хотів стати і чому передумав?  
— Космонавтом. Бо виріс.  
— Я не про те питала.  
— Ти не уточнювала. Чому ти приїхала сюди?  
Цю ніч я точно не забуду, а от його... Буду старатися з усіх сил.  
— Сама не знаю. 
— Ким ти насправді хотів стати? — повторюю питання.  
— Художником. Чого ти так боїшся?  
— Що не зможу нічого зробити в житті.  
Питання стають все відвертішими і злішими. Ми прекрасно знаємо на що давити і це робить нас беззахисними. 
— Чому ти не зміг стати художником?  
— Бо так захотів тато.  
— Ти не схожий на того, хто буде просто слухати. Він тебе шантажував! — здогадуюсь, — Чим?  
— Моя черга. І все таки, скільки хлопців було?  
— Один. Чим тебе шантажував тато?  
Ми так скоро говоримо і миттєво відповідаємо. Можливо, тому я і вірю в усі його відповіді, а він в мої.  
— Тим, що зробить все, щоб Тея забула про мрію стати фотографом, а я не міг цього допустити!  
Кай з усієї сили б'є кулаком по матраці. Він тяжко дихає і здається, згадує те, що тоді сталося. Мені стало шкода хлопця і я взяла його за руку та стиснула, як могла.  
— Ти так сильно любиш свою сестру...  
— Вона думає, що я передумав поступати в академію мистецтв тільки тому, що тато так вирішив, а я в мене не було можливості суперечити йому. Тея навіть зневажала мене і не говорила зі мною певний час. Тільки пізніше змогла... Пробачити мені.  
— Це їй потрібно вибачатися і дякувати тобі.  
— Я так не думаю. Сумніваюсь, що то була справа мого життя, якщо я зміг відмовитися.  
— Ти зараз обманюєш себе?  
— Можливо.  
Моя рука в його, ми обоє лежимо на ліжку, але немає жодної незручності. Я б хотіла обійняти його, але це вже буде занадто. Так дивно, що з незнайомими людьми нам легше відкритися, тоді як рідні й не здогадуються, як паршиво в нас на серці.  
— Не хочеш і справді ще трішки відпочити? — несподівано для себе, пропоную.  
— Ти про що?  
— Ну... Ти міг би навчити мене кататися на сноуборді, — зараз я ніяково посміхаюсь і моє серце так б'ється в очікуванні його відповіді, що зараз вистрибне. Добре, що він не може бачити мого хвилювання, але може відчути, бо я прямо таки трясуся.  
Він мовчав довгі і жахливі хвилини. Коли я вже була певна, що він заснув, каже: 
— Може так буде краще.  
Я не відповіла, лише перевернулася зі спини на бік, щоб зручніше було спати.  
— Знаєш, це схоже на спільне божевілля, — говорить.  
— Я не божевільна.  
— Я і досі не бачив довідки.  
— В мене її немає.  
— Хм... 
— Спи вже.  
— Ти ж сама казала, що вже не заснеш.  
— Я передумала.  
Чую, як Кай шарудить подушками, влаштовуючись краще.  
— Ти просто хотіла заманити мене.  
— Звісно. Я ж Снігова королева.   
— Без сумнівів.  
На цій ноті я провалилась в глибокій і не дуже спокійний сон. Все таки не варто спати на одному ліжку з тими, кого ви знаєте всього лише один день. Бо ти не можеш знати, що від них чекати. Наприклад, що, коли ти спатимеш тебе перенесуть на диван і на ранок в тебе болітиме все тіло від такої «турботи».