Глава 4

Будучи в ліфті, до мене таки дійшло те, що це погана ідея. Хтозна, що він за тип, раптом ще зґвалтує мене.  
Пф, спокійно, Кеті, кому ти потрібна? 
І то правда.  
Кай проводить картою по замку і пропускає мене першою. Заходжу в номер і таки бачу, де тут «люкс». Знаходжу вмикач та різке світло потрапляє в очі. Величезне ліжко та збоку стоїть крісло, яке можна, мабуть, розкласти. Надіюсь, а то Кай не дозволить мені такого, щоб я спала на ліжку.  
— Нарешті, — плюхається на своє спальне місце і навіть не роззувається.  
— Мав би сором, — сміюсь, але це, врешті, правда, — Потім комусь доведеться то все прати після тебе.  
— Вони і так повинні це прати, — легко відзивається.  
Хлопець втупив погляд в стелю, поринаючи у роздуми.  

Я поставила свій рюкзак та один чемодан збоку, при вході. Я тут надовг

о не затримаюсь, тому не має сенсу розкладати речі. Взяла тільки свою косметичку в ванну, щоб приготуватися до сну. 
А ванна була таки прекрасна: білосніжна, з джакузі та різними баночками. Ідеально. Різні види гелів для тіла, чисті рушники, але я все одно б не довіряла їм. Все таки, Кай правий, якби цей готель не рекламував себе він далеко не найкращий...просто, нормальний, пристойний.  
Щоправда після душу я усвідомила, що одяг залишила в кімнаті, а тут лише брудний. Я не хочу в ньому спати, де б мені не довелося це робити.  
— Кай! — кличу хлопця, хоча сумніваюсь, що він захоче мені допомогти.  
— Я сплю!  
— Ти ж говориш!  
У відповідь була тиша.  
— Кай! Я забула взяти одяг, дістань мені футболку і шорти з рюкзака, будь-ласка!  
— Ні.  
— Кай!  
— Як же ти бісиш, — він сказав це тихіше, але так, щоб я почула. Ну, що ж, він бодай принесе мені одяг.  
Відчиняє двері і лише просуває руку з футболкою, яку кидаю в мене.  
— Легше! — обурююсь. 
— Як міг, так кинув, — насміхаючись, промовив.  
Я покрутила в руці футболку. Це ж не моя.  
— Це не моя футболка і де шорти?  
— Бери те, що є! Я не збираюсь лазити по твоїй сумці. Щось не подобається — ходи гола! Так навіть краще, — додає і я впевнена, що в цей момент він усміхався. Як би я не злилась, то захотіла б побачити це.  
От же... Баран! Як можна бути таким впертим і злим? Якщо в нього і є дівчина, то вона якась ненормальна. Як і він!  
Одягаю чорну футболку, яка ледь прикриває мій зад.  
Подивилася в дзеркало і махнула рукою. Вже паралельно на все: якщо я погодилася спати в номері з незнайомцем, то, що може бути гірше?  
В кімнаті вже темно. Акуратно підходжу до ліжка і лягаю на нього. Тут досить холодно, але я не смію рухатися, поки він не засне.  
— А ти нагла, — хмикає.  
— Хочеш жити — вмій крутитися, — видаю йому людську мудрість.  
— Очевидно, ти вмієш. Як тебе звати, хоч?  
— Кеті.  
— Кеті, — повторює, — Хм... В честь кого?  
— Не знаю, тобі не паралельно?  
— Мені перпендикулярно.  
За мить кімната наповнюється спільним сміхом. Кай встає і все ж знімає своє пальто. Кладе його на ліжко і просуває навіть під мене.  
— Що ти робиш?  
— Сумніваюсь, що тут все чисто.  
— Боже, ти один з тих людей, які тільки побачать пляму і викидають цілу річ?  
— Ні. Але мені не подобаються такі дешеві готелі.  
— Дешеві? — мої очі стали розміром з п'ять копійок.  
— В кожного свої поняття з грошима, — легко погоджується з тим, що неправий.  
— Можливо. То...— кусаю губу, бо не знаю, чи варто це питати, але, — Чому ти не зміг поїхати? Ти викликав евакуатор?  
— Мій брат викликав, але не захотів відправити когось по мене.  
— Ясно... Чому?  
— Яка ти цікава. Просто він вважає, що мені варто ще відпочити і не повертатися поки назад.  
— Дивний в тебе брат.  
— Та ні. Він намагається допомогти.  
Не знаю, з чим він там намагається допомогти, але очевидно, сталося щось не дуже приємне. І це вплинуло на Кая.  
— Я не можу заснути, — жаліється хлопець.  
— Я теж.  
— Скільки тобі років? На кого вчишся? Розкажи трішки про своє нудне життя і, можливо, я засну.  
— Ти все таки придурок, — кажу, але так як не знаю, що можна зробити, відповідаю, — Мені 19, ще ніде не вчуся. 
— Чому сюди приїхала? 
— Захотілося пригод. До того ж, я завжди мріяла покататися на сноуборді в горах, перед світанком. Вірніше, на світанку. Знаєш, як цікаво спускатися в такі моменти? Хочу зрозуміти, чому спортсмени просто шаленіють від цього виду спорту.  
— Ти вмієш кататися на сноуборді?  
— Ні. Планую почати з лиж.  
— Дарма, — відзивається, — Бери сноуборд і йди на спуск. Без різниці, який саме, просто йди. Можеш найняти інструктора, але краще попросити вже когось з тих, хто кататиметься.  
— А ти вмієш?  
— Я їжджу в гори постійно, коли є вільна хвилина. Звісно, я вмію кататися на сноуборді. Незрівнянне відчуття.  
— Не знала, що ти здатен на такі слова і емоції, — видаю смішок.  
— Ти мене зовсім не знаєш.  
— У нас є ціла ніч.  
— Я звик з дівчатами вночі, лежачи в одному ліжку не розмовами займатися.  
— Фу.  
Він сміється.  
— Ти, мов дитина.  
— Я і є дитина. А тобі скільки років, старий?  
— 22.  
— Ого. Поважний вік, — знову надриваю живіт від сміху.  
— Ти навіть не уявляєш наскільки. Особливо, коли на тебе покладають всі надії.  
— Ти про що?  
— Добре, що ми не знайомі. Ти не зможеш нічого з цього розказати, тому нехай. Мій тато — бізнесмен і планує віддати свою справу мені.  
— Але в тебе є ще брат? 
— Так, старший. І частина фірми буде його, а частина — моя. Але справа в тому, що... 
— Це не те, чого ти хочеш.  
Кай повертає голову до мене і я перевертають та влаштовуюсь на лікті, щоб краще бачити його. 
— Саме так.  
— Тоді скажи про це. 
Він знову розбурхує волосся. Схоже, це той жест, який показує його нервовість.  
— Все не так просто. В тата хворе серце і він не витримає, якщо я відмовлюсь від сімейного бізнесу. Для нього це надто важливо, а я... Не можу розчарувати його.  
— Ти ж навіть не знаєш, як він відреагує. 
— Знаю. Я маю ще молодшу сестру, якій раніше теж повинна була передатися невеличка частинка, але він передумав після того, як вона заявила, що буде вчитися на фотографа і їй не потрібні його гроші та освіта економіста. Після цього в нього і стався перший серцевий напад.  
Я подумала, що це несправедливо. Якщо вона змогла слідувати своїй мрії, не дивлячись ні на що, то чому він не може вчинити так само? І водночас я пишалася тим, що він так чинить. Кай знає, що правильно і хоче, щоб все було так.  
— Ти все робиш правильно, — ділюсь думками, — Але не так, як потрібно.  
— Ти про що?  
— За кілька років ти дуже пожалієш, що не зміг зробити так, як хотів. Ти й зараз якийсь нестерпний тип, а пізніше станеш ще більш злий на весь світ. Так не можна жити, бо це не життя. Вибач за тавтологію.  
— А як інакше? Кинути все, як ти і поїхати чорт знає куди? Просто втекти, бо не знати, чого хочеш і не маючи жодної мети?  
Його слова дуже сильно образили мене. Спершу, я мовчала, а потім закрила очі, щоб не розплакатися від цієї правди.  
— Так, але я принаймні не сиджу на місці, а шукаю те, що хочу. Я хоч щось роблю, а ти просто просиджуєш місце в якомусь офісі, вдаючи, що колись це таки стане тобі важливим. Але ось, що: не стане. Ти все життя згадуватимеш, що колись ти мав мрію, та переборов себе і не здійснив її. Натомість я, знайду свою і зроблю все, щоб вона стала реальністю.  
Після цього я піднялася та одягнула свої джинси.  
— Ти куди?  
— Піду прогуляюсь.  
— В 11 ночі?  
— Тобі, яка різниця? Головне, щоб ти відпочив, — перекривляла його голос і вийшла з номеру.  
Це ж треба бути таким недоумком.  
Я спустилася вниз, але вийти не змогла так як все вже було зачинене. Крім охоронця внизу нікого не було, тому я знову піднялася. Але в номер заходити я не хотіла, щоб не виглядати ще більш жалко, тому просто опустилася поруч з дверима на килим. Ніби якийсь кіт.  
Я дійсно не знала, чого хочу. На протязі стількох років у мене не було тієї мрії про яку всі говорять з захопленням, з повними іскор очима, з неймовірним бажанням здійснити її. Мені завжди здавалося, що я далека від творчості і, що взагалі не знаю, що маю робити, що в мене немає жодного таланту. Але все не так працює. Ти сам вибираєш талант і доводиш його до ідеалу. Саме слово талант неправильне. Головне — праця. Я намагалася малювати, але в мене не виходило і я відразу ж кидала, бо думала, що не маю до цього хисту. Та це не правда, я просто не маю бажання цим займатися. Інша справа — книги. Я могла читати їх годинами, днями, ночами на проліт. Я придумувала сама свої історії тому, що мені не подобалася та реальність в якій я жила. Дитбудинок — не найкраще місце для розвитку творчих здібностей дитини, втім, я робила все від мене залежне, щоб покращити свої знання. Але знову ж таки, це стосувалося лише літератури. Математика, яка теж давалася непогано, ніколи не могла мене захопити як тисячі слів на листках. Можливо, я захочу працювати у видавництві або візьмуся за журналістику, хоча навряд, бо це не для мене. Не має значення, головне, що я вірю в те, що зможу знайти, що хочу. Знайду відповідь на своє вічне питання: що ж я такого хочу від життя, чого не маю досі? Мабуть, єдина правильна відповідь буде — сім’я. Але зробити її ціллю свого життя я не можу і не буду, а от написати книгу, скласти плейлист музики різних років, яка б нагадувала мені про якісь щасливі моменти, знімки та відео з компроматами на друзів. Ось мої мрії. Таке життя зробило б мене щасливою. Але почну я з книги і тому я тут.  
Двері номеру відчиняються і звідти виходить Кай.  
— Заходь в номер, не дурій. Нам ще треба якось цілу ніч пережити, а ти показуєш свої нерви. Між іншим завтра свято, не можна погано поводитися.  
— Тобто тобі можна, а мені ні? — огризаюсь, але беруся за його простягнуту руку. Хлопець піднімає мене і притримує за талію. Уважно дивиться своїми зеленими очима, ніби намагається запам’ятати. 
— Хороші дівчата отримають подарунки, а погані будуть спати на дивані, — і з переможним виглядом заходить в номер.  
Я вже казала придурок? Помножте мою фразу на десять.