Глава 2

Вранці вже все було готове. Розі наостанок приготувала мені смачний сніданок, а я тим часом, склала косметичку та вклала волосся. Знаю, що в цьому немає сенсу, якщо я і так їду сама, але мені так подобається. До того ж, через те, що воно в мене кудряве я не можу просто розчесатися і піти.  
Оглянула свою кімнату, ніби я їду на рік в іншу країну, а то й взагалі не повернуся. Тут все було виконано в стилі мінімалізму. Я люблю простір, тому поменше речей — побільше свободи. Ліжко стояло в самому кутку, над ним висіла поличка з моїми книгами через, що я часто вдарялася головою об неї. В іншому кінці кімнати стояв стіл, на якому раніше лежав ноутбук, але я беру його з собою. Хочу почати писати книгу і таки закінчити її. Все життя списувала цілі блокноти різними ідеями, сюжетами, а тепер, коли мені так хочеться написати, немає нічого.  
В сумку кинула всі найнеобхідніші теплі речі, для чогось взяла ще плаття: просте, темно-синє зі спідницею-сонечко. Кинула ще два записника, в одному я записуватиму все, що приходитиме в голову, а в іншому плани, які повинна буду виконувати кожного дня. Все таки я хочу з користю провести цей відпочинок, і як мінімум, навчитися кататися на лижах.  
Розі стояла біля плити та дожарювала бекон. Виклала все гарно, сфоткала та кинула в інсту. Я лише хмикнула і прийнялася за їжу.  
— Що? Думаєш я просто так таку красу приготувала? — відразу реагує подруга.  
— Я надіялася, що це все для мене.  
— Надійся далі, — відповіла вона і «залипла» в телефон.  
Радію, що, коли я поїду, то вона вже буде переписуватися зі мною та ігнорувати когось іншого.  
Після сніданку, я пішла одягатися. Взяла рюкзак та фотоапарат. Глянула в дзеркало: мої карі очі вже блистіли в очікуванні чогось нового, а серце билося, як перед стрибком в невідомість. Я скучала за такими емоціями.  
Підходить Роуз та скуйовджує моє руде волосся.  
— Ай! — шиплю.  
— Будеш знати, як подругу кидати, — показує язика.  
Я обнімаю її наостанок та відчуваю запах апельсинів. Вона настільки помішалася на них, що вже й духи купила з таким запахом.  
— Я буду скучати.  
— Я знаю, Роуз. Я теж, — усміхаюсь.  
— Так, досить сліз! — рішуче каже та бере мій рюкзак сама в руки, — Ходімо, а то затопимо весь будинок, а в нас і так з грошима туго, — та побігла вниз по сходах.  
Я зачинила двері та теж спустилася. Добре мати друга, який має машину і ще й, коли та машина досить непогана. Біла Honda, яку ще потрібно буде заправити вже чекала мене біля під'їзду.  
Роуз кинула рюкзак на заднє сидіння та зачинила авто. Я ж підійшла ближче.  
— Ну ось і все.  
— Розі, — сміюсь, — Не драматизуй.  
— Не смій знаходити собі хлопця там, — махає вказівним пальцем, забороняючи, — Ти пам’ятаєш, що ми горді і самотні.  
— Пам’ятаю, — підтверджую, — І нікого шукати там я не збираюсь. Все.  
— До зустрічі після Різдва, нечемне дівчисько, — цілує в щоку.  
— Бувай.  
Я сіла в машину, помахала ще Розі, яка чекала біля дому аж поки я не поїхала. Ввімкнула музику, вибрала свій улюблений плейлист у дорозі та поїхала на пошуки пригод.  
В даному випадку я шукала заправку, щоб «нагодувати» авто.  
Я також взяла з собою свою коробку. Вона майже завжди зі мною, оскільки туди я вирізала різної форми папірці та написала на них відповіді на часті запитання, але тільки односкладні: так чи ні. Я побачила таке в фільмі, але там була куля, а в мене проста коробка. Покладаюсь на долю, задаючи собі питання.  
Випила воду і побачила знак заправки.  
— Ура!  
І це щира радість, адже червона мигаюча лампочка мене дуже напружувала. А ще я зрозуміла, що не прихопила з собою їжі, прекрасно. Отже, доведеться ще й на це витратитися. На заправці ти не сильно будеш вибирати між корисною і некорисною їжею. Просто тому, що першої тут немає. Я взяла крекери, мінералку(кілька штук) та печиво. На сьогодні вистачить, а судячи з навігатору, то до вечора я повинна буду приїхати. І це ще, якщо не рахувати витрати часу на пошуки готелю чи, бодай, хостелу. Але GPS вже знайшов кілька варіантів, тому хоч за це я не хвилююсь. Ну, єдине, скоро Різдво і, можливо, більшість з них будуть «забиті» постійними туристами.  
Одягнена в легку курточку та шапку я не могла зрозуміти тих працівників, які ходили в своїх робочих комбінезонах і більше нічого. Аж самій ставало холодніше.  
Хлопець на касі нагадував мені якогось рокера. Коли мені було 14 я теж «фанатіла» від всього такого, але з часом переросла. В нього було довге волосся, щетина на обличчі, руки в татуюванням. Але не варто судити по комусь з першого погляду, тим більше, що ми живемо в вільній країні та індивідуальність — це особиста річ кожної людини.  
Я поклала все на касу та приготувалася платити.  
— Доброго дня, — раптом каже хлопець. Я несподівано піднімаю голову і бачу одну з найчарівніших на світі посмішок.  
— Доброго, — віддзеркалюю його вираз обличчя.  
Схоже, йому тут дуже нудно, раз він вирішив поговорити з відвідувачкою. А, може, я просто поганої думки про таких, як він. А ще кажу, що не осуджую нікого за одяг.  
— Прямуєте в гори? — продовжує допитуватися.  
— Т-так... Як ви дізналися?  
— Зазвичай всі хто виїжджають з міста та їдуть в цю сторону, прямують в гори, — пояснює і я заспокоююсь. 
— А, так.  
— Самі святкуватимете чи з сім’єю?  
— Сама, — усвідомлюю, що поводжусь не дуже ввічливо, тому в той час, як він пробиває мою їжу, вирішую теж дізнатися, — А ви?  
— З сім'єю, — каже гордо. Хотіла б і я так пишатися своїми рідними.
— Пощастило вам, — киваю.  
— Та не дуже. В мене троє молодших сестер і всі вони просили купити їм косметику, а я в цьому не розбираюсь від слова... Та, якщо подивитися на мене, то можна зрозуміти наскільки я далекий від світу косметики.  
— Це точно, — виривається і я незручно сміюсь. Втім, хлопець підхоплює мій сміх, — А скільки їм років?  
— Двом по 7 і одній 5. 
— Хм...— замислююсь, — Краще піди в якийсь магазин та купи їм плаття. Скажи скільки років, дізнайся в мами розмір їхнього одягу та не забуть про корони або ж діадеми. Не псуй їм шкіру косметикою в якій ти не розбираєшся.  
Він шоковано дивиться на мене, але з вдячністю протягує пакет з моєю їжею, а я натомість, гроші.  
— Дякую. Ти навіть не уявляєш від чого мене врятувала.  
— Нема за що. Всі мріють стати принцесами, — підморгую та виходжу.  
Ніколи не важко допомогти комусь, якщо ти цього дійсно хочеш. В нас достатньо зла, то чому б не дати хоч трішки добра, щоб показати, що не всі люди погані? Я навіть не очікувала, що той хлопець може бути таким милим, дивлячись на його одяг. Але він такий.  
Сіла в машину, подивилася, що бак повний і з ще більшим ентузіазмом продовжила їхати.  
Ближче до вечора я з радістю відмітила, що почав падати сніг! Поки ще був зв'язок зателефонувала Розі.  
— Сніг падає! — вигукую в трубку.  
— Так! — фальшиво підтримує Роуз, — А тебе немає!  
— Я душевно все ще з тобою!  
Ми трішки поговорили і я зупинилась та вилізла назовні. Вирішила трішки побути дитиною. Хоча, я й досі дитина. Мені лише 19!  
Витягнула язик і сміючись, намагалася зловити сніжинки. Кружляла і з подивом відмітила, що ось так я дуріла на протязі 30 хвилин. Вже стемніло, а я ще не дісталася до місця майбутнього проживання. Варто поквапитись, а то ще доведеться ночувати в машині.  
Я чую сигнал іншого авто і хутко відбігаю в сторону. Але було занадто пізно. Водій намагався розвернутися, але не зміг і врізався в стовбур дерева.  
— Ой, — вражено дивлюсь на все, руками прикриваю рот і думаю, що я таки попала.   
Може, звалити поки не пізно? І ця людина вам щойно втирала про добро.  
— Дідько, — лаюсь та обережно підбігаю до машини.  
Раптом двері зі сторони водія відкриваються і звідти вибігає злий хлопець та дивиться, яких ушкоджень зазнала його машина. Його чорна Toyota Corolla.  
— Твою мать! — не витримує і я здригнулась. 
Упс.