Глава 1

Невдачі — мої найвірніші супутники життя. Починаючи від народження, коли мої батьки відмовились від мене, закінчуючи останньою сім'єю, куди мене віддала «система». Мабуть, це єдине, що залишалося незмінним.  
Зараз мені 19, я працюю в кафе і готуюся, щоб поступити в університет, на факультет літератури. З дитинства обожнювала читати, цю любов в мені «відкрила» моя прийомна бабуся, яка, на диво, все ж дбала про мене.  
— Хей, Кет! Візьми замовлення.  
Це була Роуз — моя найкраща подруга. Завжди дивуюсь, як ми могли здружитися, раніше практично не спілкувались, але... Все змінюється з часом. Тільки ми все ще дружимо і тому я дуже  сильно ціную її. 
Підійшла до одного з столиків, за яким сидів чоловік в чорному пальто та печатав щось.  
— Американо, будь ласка. Три ложки цукру, — каже, не відриваючись від ноута.  
— Ваше замовлення прийняте і буде виконане за кілька хвилин, — вічливо відповідаю та відходжу.  
Віддаю замовлення барісті та перевіряю телефон. Я надіялась, що зарплата вже прийшла, але не в цю зміну.  
— Роберт вже дістав, — скаржиться Роуз, — Затримує зарплату на пару днів. Як нам за квартиру заплатити?  
— Без поняття, — зітхаю, — Треба ще й машину заправити.  
— Кет, ти серйозно взяла таки ту машину? — подруга дивиться на мене, мов на божевільну. Може, так і є.  
— Так. Я ж казала, що хочу поїхати в гори.  
Заходжу на кухню і йду далі до вбиральні для працівників. Роуз слідує за мною аж доки я не закриваю дверцята кабінки. Та це не зупиняє її говорити: 
— Ти нормальна? З ким ти поїдеш?  
— Сама. 
— І, що ти будеш сама робити в горах?  
— Візьму лижі на прокат, навчуся кататись, почну писати книгу.  
— Так це через книгу! — радісно вигукує, — Припини, Кет. Ти можеш знайти натхнення тут, з нами.  
— Я вже і так три роки підряд святкую з твоєю сім'єю Різдво. Не думаєш, що я вже їм набридла?  
— Дурня, — відразу каже.  
— Ані трохи, — заперечую та виходжу, — Може вони нічого і не кажуть при мені, але я знаю, що зайва в такий день.  
Поки я мила руки, Роуз підійшла і обійняла мене, поклавши голову мені на плече та почала говорити зі мною тепер через дзеркало. Голубі очі подруги світяться в її відображенні.
— Ми вже звикли до тебе. Ти теж для нас, як член сім’ї.  
— Дякую, — шепочу і обертаюсь, щоб теж обійняти її.  
Легко погладжую по її довгому каштановому волоссі. За стільки років вона стала мені, мов сестра, але це змінює того факту, що ми не рідні.  
— Ти точно вирішила? — вкотре допитується і я незмінно відповідаю.  
— Так, Розі.  
Далі ми мовчки продовжили працювати , в кінці зміни порахували те, що залишили «на чай», але не дуже сильно зраділи маленькій двозначній сумі.  
— Поїдемо на автобусі? — з надією питає Розі.  
— Ні, — хитаю головою, — Пройдемося.  
На вулиці був сильний мороз, але сніг так і не випав. Не знаю чому, але найбільше передчуття свята в мене з'являлося саме з першим снігом. В нашому місті сніг частенько падає, тільки цього року чомусь запізнюється.  
— Джер, питав, чи ти будеш цього року з нами, — далі намагається надавити на мене Роуз.  
Джер — це її старший брат. І я знаю, що те, що вона каже не зовсім правда: йому просто байдуже. Чи є я, чи немає? Яка різниця?  
— Навіть не намагайся, Розі.  
— Але чому? Ми тебе чимось образили?  
— Звісно, що ні! — занадто голосно вигукую і привертаю увагу деяких перехожих, — Я вже все пояснювала. Я втомилася, заплуталась, не знаю, чого хочу. Мені не подобається такий стан, ти ж знаєш, що я маю мати чіткий план, щоб не думати. А останнім часом я забагато «вбиваю» собі в голову різні проблеми.  
— Тоді не думай! Я не хочу, щоб ти їхала. Ти зараз поводишся, як егоїстка! Я хвилююсь за тебе, а тобі байдуже! Хочеш тільки про себе подбати, — у відчаї Розі розвернулася та пішла в сторону парку. Там вона сіла на одну з самотніх лавочок.  
Я зітхнула та подумала, що зараз саме вона поводиться егоїстично. Але така вже вона є, хоч я знаю, що вона вміє співчувати і багато розуміє, але іноді її власні бажання перекривають чиїсь інші.  
Сідаю поруч і не знаю, що тут можна сказати.  
— Пробач, — врешті, каже.  
Я здивовано повертаюсь. Вона ніколи не вибачається. Схоже, їй справді важко від того, що я поїду.  
— Мене не буде тільки кілька днів. До Нового Року, думаю, я повернуся.  
— Справа не в тому, Кет, — дівчина повертає голову і бере мене за руку, — Я не хочу, щоб ти їхала, бо знаю, що тобі зараз буде страшно. Ти ненавидиш навіть в туалет ходити сама, то, що говорити про все інше?  
Я починаю сміятися, хоча, навряд, це сміх від щастя. Скоріше від полегшення, що з нею все буде гаразд.  
— Якось витримаю.  
Деякий час ми мовчки сидимо та насолоджуємось цим вечором. В цій частині парку зовсім темно, адже ліхтарі світять лише при вході в самому центрі, де озеро. Я поїду вже завтра, залишилось ще скласти сумку, адже це все я вирішила дуже спонтанно.  
Взагалі, я давно мріяла про відпочинок взимку, в горах. Я обожнюю гори! Тому я позичила авто в свого друга, якого знаю вже багато років і запланувала поїхати самотужки. Я абсолютно нічого не шукала, ні місць, де кататися чи жити, ні те, де я візьму гроші на все. В принципі, в мене ще є заначка, якої точно вистачить на певний час, адже я складала гроші, щоб більше дозволяти собі там. Можливо, я б запропонувала Роуз їхати зі мною. Спершу, я хотіла, щоб вона була теж, але мені потрібно самій розібратися в цьому. Хтозна, що вийде з цієї авантюри? Я пообіцяла собі, що всі ідеї, які будуть в мене в голові, я виконаю(в межах розумного). Так само і з тим, що як тільки нам пропонують кудись поїхати, прогулятися в інше місто, чи штат, я перша кричу: «Так»! Не знаю, звідки в мене цей страх, що я втрачу щось дуже важливе, але він є і саме через нього я не можу дозволити собі зупинитися. Я повинна постійно щось робити: читати, вчитися(але це дається дуже важко), працювати, дивитися фільми, слухати музику, прибирати в квартирі, яку ми знімаємо вдвох з Роуз. Я просто не знала, як боротися з цими хвилюваннями та думками, тому робила все, щоб цього не було. До речі, в мене так само бувають «напади філософських роздумів», коли я вип'ю. Навіть, якщо це крапля алкоголю, мені буде достатньо, щоб в голові щось перемкнуло. Тому я намагаюсь не пити, але, коли ти в компанії, то це рідко виходить. Тим більше, що я мало мучу себе цим, якщо мені весело, а от, коли сама... Боюся знати, що я можу накоїти. Ось чому сама я ніколи не п'ю.  
— Ходімо, — легенько б'ю себе по стегнах та піднімаюсь на ноги, — А то ми знову знайдемо собі проблем на п'яту точку, — підморгую і Розі сміється, розуміючи мене.  
Справа в тому, що майже завжди, коли ми двоє кудись йдемо, не важливо куди саме, щось стається. Чи то п'яні хлопці причепляться до нас, чи тверезі, а то й самі почнемо дратувати прохожих, а вони погрожувати викликати поліцію... Словом, в нас дуже цікаве життя.  
Пощастило, що знімали ми квартиру неподалік кафе, тому прийшли за хвилин двадцять.  
Поки я стягувала свої черевики, зачепилася за щось і впала. І звісно, почала сміятися.  
— Чорт, Кет! Ти ж навіть не пила, — приєднується Роуз, яка теж не стримує сміх і сідає на підлогу, тримаючись за живіт.  
— Правда. До того ж це ти в нас, самогубця, — перекривляю її.  
Насправді, Розі постійно, як йде, повинна зачепити за щось, мало не впасти, але не вилаятись. За це я її і люблю: вона вміє вчасно зупинитися.  
Я сходила в душ, змила все з обличчя, нанесла крем та лягла спати. Перед цим вирішила подивитися фільм і в тему святкового настрою ввімкнула «Грінча».  Я прихильник нової версії, але тільки через те, що не дивилася стару, а на прем'єру цієї я йшла в кіно.  
Саме в той момент, коли Грінч «краде Різдво» я засинаю.