РОЗДІЛ 6. «Ім’я, яке не повинно було звучати»

Елеонора прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Над Парижем ще висіла сіра ранкова імла. Дощ, що йшов усю ніч, залишив на вікнах тонкі доріжки води.

Вона майже не спала.

Лист лежав у шухляді її письмового столу. Елеонора кілька разів за ніч перевіряла, чи він на місці, ніби хтось міг забрати його, поки вона спить.

Тепер вона дістала його знову.

Прочитала перші рядки.

Потім сховала назад.

— Хто ви?.. — тихо запитала вона.

Відповіді, звісно, не було.

Елеонора одяглася до сніданку й спустилася вниз.

За столом уже сиділи батьки.

Габріель читав газету. Селеста пила чай.

Здавалося, усе було як завжди.

Тільки тепер Елеонора бачила те, чого раніше не помічала.

Мати майже не говорила.

Батько перегортав сторінки газети набагато швидше, ніж зазвичай.

І коли Елеонора сіла за стіл, обоє на мить переглянулися.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— Доброго, — відповів Габріель.

Селеста лише кивнула.

Елеонора взяла чашку.

— Сьогодні я хочу знову піти до міста.

Газета в руках батька опустилася.

— Навіщо?

— До книгарні.

— Тобі не обов'язково ходити самій.

— Я не маленька.

— Я цього не казав.

— Але саме це ти зараз маєш на увазі.

Габріель суворо подивився на неї.

— Елеоноро, останнім часом ти стала надто цікавитися речами, які тебе не стосуються.

Вона поставила чашку.

— А що саме мене не стосується?

— Багато чого.

— Наприклад?

Батько нічого не відповів.

Елеонора ледь усміхнулася.

— Я так і думала.

Селеста тихо поставила чашку на блюдце.

— Не сваріться за сніданком.

— Я не сварюся, мамо. Я просто хочу знати, чому всі навколо мене поводяться так, ніби я зробила щось страшне.

Габріель знову взяв газету.

— Ніхто так не поводиться.

— Поводиться.

Запала тиша.

Служниця принесла свіжий хліб.

Саме в цю мить Габріель, переглядаючи кореспонденцію, що лежала біля його тарілки, сказав:

— Якщо Бомон знову написав...

Він замовк.

Елеонора завмерла.

Селеста різко подивилася на чоловіка.

— Габріелю.

— Я знаю.

Елеонора повільно поставила чашку.

— Ви сказали «Бомон».

Батько не відповів.

— Анрі Бомон?

Габріель підняв на неї очі.

На його обличчі вже не було звичної байдужості.

Там була тривога.

— Не став цього питання.

— Чому?

— Бо я сказав.

— Це не відповідь.

— Для тебе — відповідь.

Елеонора відчула, як у грудях наростає злість.

— Ви знаєте його.

— Знала його твоя мати.

Селеста зблідла.

— Не треба.

— Ти сама хотіла, щоб вона знала правду.

— Не зараз.

Елеонора перевела погляд з одного на іншого.

— Яка правда?

Габріель підвівся.

— Досить.

— Ні, тату.

— Елеоноро.

— Хто такий Анрі Бомон?

Батько дивився на неї кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Людина, з якою тобі не варто мати справ.

— Чому?

— Тому що я так сказав.

Він вийшов із їдальні.

Елеонора залишилася сидіти.

Вона подивилася на матір.

— Ти теж нічого не скажеш?

Селеста опустила очі.

— Не зараз.

— Ви обоє це повторюєте.

Елеонора підвелася.

— Але я більше не дитина.

Вона вийшла з кімнати.

Пізніше, проходячи повз кабінет батька, Елеонора почула голоси.

Вона зупинилася.

— Ти не мав називати його ім'я, — сказала Селеста.

— Вона вже знає.

— Але не все.

— І не повинна знати.

— А якщо Анрі прийде до неї?

Габріель довго мовчав.

— Тоді нам доведеться розповісти хоча б частину.

Елеонора притиснулася до стіни.

— Двадцять років ми мовчали, — тихо сказала Селеста. — Невже ти справді думав, що це триватиме вічно?

— Я сподівався.

— Минуле не питає дозволу, Габріелю.

Елеонора тихо відійшла.

Її серце билося так сильно, що здавалося, батьки можуть почути.

Двадцять років.

Знову це число.

Вона повернулася до своєї кімнати й зачинила двері.

Цього разу вона вже не вагалася.

Елеонора відкрила стару шухляду, де зберігалися речі її родини.

Листи.

Фотографії.

Старі записки.

Вона почала шукати.

Один конверт.

Другий.

Третій.

І раптом знайшла маленьку фотографію.

На ній були її мати й батько.

Молоді.

Зовсім молоді.

А поруч із ними стояв чоловік.

Елеонора піднесла фотографію до світла.

Її серце завмерло.

Вона впізнала його.

Темне волосся.

Той самий погляд.

Анрі Бомон.

На звороті фотографії було написано:

«Париж, 1877».

Елеонора сіла на край ліжка.

— Двадцять років тому...

Вона перевернула фотографію ще раз.

І саме тоді щось ковзнуло з неї на підлогу.

Невеликий білий конверт.

На ньому було написано лише одне:

«Для Елеонори. Коли вона буде готова».

Елеонора довго дивилася на нього.

А потім почула тихий стукіт у двері.

— Мадемуазель?

Вона швидко сховала конверт.

— Так?

— Для вас лист.

Елеонора підійшла до дверей.

Служниця простягнула їй конверт.

Без герба.

Без адреси.

І знову — лише її ім'я.

Елеонора зачинила двері.

Подивилася на конверт.

Цього разу вона вже знала:

це був не випадковий лист.

Хтось хотів, щоб вона дізналася правду.

І, схоже, хтось інший зробить усе, щоб вона її не дізналася.

Елеонора ще кілька хвилин стояла посеред кімнати, тримаючи другий конверт у руках.

Вона вже знала, хто його залишив.

Принаймні хотіла в це вірити.

Але найбільше її мучило інше: чому батько так змінився, щойно почув ім’я Анрі?

Елеонора поклала конверт на стіл і знову згадала фотографію.

Париж, 1877.