РОЗДІЛ 5. «Перший лист»

Після дощу Париж завжди здавався Елеонорі іншим.

Місто ніби скидало з себе денний шум і ставало тихішим, майже задумливим. Мокра бруківка блищала під ліхтарями, колеса карет розбризкували воду, а з відчинених дверей кав'ярень на вулицю виривався теплий запах кави й свіжої випічки.

Елеонора сиділа в кареті, притулившись плечем до холодного скла.

Вона дивилася на Париж і думала про те, як дивно змінився її день.

Ще вранці вона була просто дочкою Габріеля та Селести де Лакруа. Дівчиною, яка знала, о котрій подаватимуть сніданок, коли батько прийматиме гостей і яку сукню їй варто вдягнути на наступний прийом.

Її життя було розписане майже до дрібниць.

А потім вона вийшла за ворота.

І вперше відчула, що може сама обирати, куди їй іти.

Їй сподобалося це відчуття.

Навіть якщо воно трохи лякало.

Елеонора заплющила очі й усміхнулася сама до себе.

Вона згадала маленьку книгарню, старі полиці, продавця, який дивився на неї з цікавістю, і ту мить, коли вона побачила на вулиці незнайомого чоловіка.

Анрі Бомона.

Вона досі не розуміла, чому так добре запам'ятала його обличчя.

Він навіть не підійшов до неї.

Не сказав нічого особливого.

Але його погляд залишився в пам'яті.

Наче вона вже колись його бачила.

Хоча це було неможливо.

— Мадемуазель, ми приїхали.

Елеонора розплющила очі.

Карета зупинилася біля воріт особняка.

— Дякую.

Вона вийшла, підняла спідницю, щоб не забруднити поділ, і швидко попрямувала до будинку.

Біля дверей її зустріла служниця.

— Ви промокли, мадемуазель.

— Трохи.

— Мадам де Лакруа питала, коли ви повернетеся.

Елеонора зняла рукавички.

— Мама сердиться?

Служниця ледь усміхнулася.

— Мадам рідко сердиться відкрито.

Елеонора тихо засміялася.

— Це правда.

Вона піднялася сходами.

Коридори були тихими.

У будинку вже майже всі спали.

Елеонора зайшла до своєї кімнати й зачинила двері.

Тут вона нарешті могла бути собою.

Без батьківських поглядів.

Без правил.

Без необхідності весь час стежити за поставою, голосом і словами.

Вона підійшла до дзеркала й розпустила волосся.

Кілька каштанових пасом упали на плечі.

— Нарешті, — прошепотіла вона.

Елеонора зняла прикраси, поклала їх на туалетний столик і вже хотіла переодягнутися, коли раптом зупинилася.

На її письмовому столі лежав конверт.

Вона була впевнена, що перед виходом його там не було.

Елеонора підійшла ближче.

Білий папір.

Без герба.

Без печатки родини.

Без адреси.

Тільки кілька слів на лицьовому боці.

Вона прочитала їх раз.

Потім ще раз.

Елеонорі де Лакруа.

Серце чомусь забилося швидше.

Вона озирнулася на двері.

Замкнено.

Ніхто не міг просто так зайти сюди.

Елеонора взяла конверт.

— Хто залишив тебе тут?..

Вона провела пальцем по краю паперу.

Можливо, це був лист від батька.

Або від когось із родини.

Але тоді чому без герба?

Чому без імені?

І чому саме зараз?

Елеонора сіла за стіл.

Довго не наважувалася відкрити.

У неї було дивне відчуття, що після цього маленького шматка паперу її життя вже не буде таким, як раніше.

Вона сама не знала, звідки взявся цей страх.

Нарешті зламала печатку.

Всередині був один аркуш.

Лише один.

Елеонора розгорнула його.

Почерк був рівний, упевнений.

Вона прочитала перший рядок.

І завмерла.

«Ви мене не знаєте. Але ваша родина пам'ятає мене дуже добре».

Елеонора перечитала речення.

Потім ще раз.

Вона піднесла лист ближче до світла.

Нижче було ще кілька рядків, але чорнило місцями розмазалося, ніби автор поспішав.

Вона змогла розібрати лише:

«Не шукайте відповідей у свого батька...»

І далі:

«...він скаже вам не всю правду».

Елеонора різко відклала лист.

Її дихання стало важчим.

— Що це за дурість?..

Вона встала й почала ходити кімнатою.

Хтось знав її ім'я.

Хтось знав її родину.

Хтось знав про речі, про які навіть вона сама нічого не знала.

І найгірше — цей хтось зміг непомітно залишити лист у її кімнаті.

Елеонора знову сіла.

Подивилася на аркуш.

Їй хотілося викинути його у вогонь.

Покликати матір.

Розбудити батька.

Але вона не зробила нічого з цього.

Бо всередині прокинулося те саме почуття, яке вона мала ще дитиною, коли знаходила старі книжки на горищі й потай читала їх ночами.

Цікавість.

Та сама цікавість, за яку батько не раз її сварив.

— Якщо ви всі так боїтеся цієї правди... — тихо сказала вона, дивлячись на лист, — я хочу знати, чому.

Елеонора склала аркуш і сховала його між сторінками своєї улюбленої книги.

Вона ще не знала, хто такий Анрі Бомон.

Не знала, що саме приховує її родина.

Не знала, чому двадцять років тому сталося щось, про що дорослі досі говорили пошепки.

Вона знала тільки одне.

Її звичайне життя закінчилося.

Але саме тоді, коли вона вже хотіла загасити лампу, її погляд знову впав на конверт.

На ньому не було підпису.

Лише її ім'я.

І вперше Елеонора подумала:

можливо, хтось знав її краще, ніж вона знала сама себе.

Вона взяла конверт у руки.

Перевернула.

На зворотному боці не було нічого.

Ні герба.

Ні печатки.

Ні імені.

Тільки маленька крапля воску.

Темно-червона.

Елеонора торкнулася її пальцем.

І чомусь згадала чоловіка, якого бачила сьогодні на мокрій паризькій вулиці.

Анрі Бомона.

Вона похитала головою.

— Ні. Це неможливо.

Але десь глибоко всередині вже знала:

цей лист і той чоловік не випадково з'явилися в її житті в один день.