розділ4 «Те, про що мовчить мати»

Елеонора зачинила за собою двері й кілька секунд просто дивилася на матір.

Селеста стояла в коридорі нерухомо. Ще хвилину тому вона була тією самою бездоганною аристократкою — пряма спина, спокійне обличчя, руки складені перед собою. Але тепер усе це кудись зникло.

Її погляд зупинився на конверті в руках доньки.

— Мамо… ти знаєш його?

Селеста не відповіла.

— Анрі Бомона, — повторила Елеонора. — Ти знаєш, хто він?

— Говори тихіше.

— Чому?

— Твій батько може почути.

Елеонора нахмурилася.

— То що? Він не хоче, щоб я знала?

Селеста зробила крок до неї.

— Елеоноро, віддай мені цей лист.

— Ні.

Відповідь прозвучала швидше, ніж вона сама очікувала.

Мати завмерла.

— Ти навіть не прочитала його до кінця.

— Мені достатньо того, що там написано.

Елеонора підняла конверт.

— «Ваша родина пам'ятає мене дуже добре». Що це означає?

Селеста відвела очі.

— Не все, що пишуть у листах, є правдою.

— А те, що ти зараз боїшся, — правда?

Мати подивилася на неї.

На мить у її очах промайнув такий страх, що Елеонора забула про власну образу.

— Я не боюся.

— Боїшся.

— Елеоноро…

— Я бачила твоє обличчя, коли ти побачила його ім'я.

Селеста стиснула пальці.

— Ти нічого не розумієш.

— Тоді поясни мені.

Тиша.

Десь унизу дзенькнув посуд.

Елеонора зробила крок ближче.

— Хто такий Анрі Бомон?

Селеста довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Людина з минулого.

— Якого минулого?

— Того, про яке тобі краще не знати.

Елеонора гірко всміхнулася.

— Чому ви всі вирішуєте, що для мене краще?

Мати заплющила очі.

— Бо іноді правда не звільняє. Іноді вона забирає все, що в тебе є.

— А може, я сама хочу вирішити, чи готова її знати?

Селеста подивилася на доньку, і цього разу в її погляді не було холодності.

Тільки втома.

І страх.

— Ти дуже схожа на неї.

Елеонора завмерла.

— На кого?

Мати ніби зрозуміла, що сказала зайве.

— Ні на кого.

— Мамо.

— Іди спати.

— Ні. Я більше не хочу нічого слухати про «потім» і «тобі краще не знати».

Елеонора простягнула матері лист.

— Якщо ти справді хочеш мене захистити, скажи правду.

Селеста взяла конверт.

Її пальці тремтіли.

Вона подивилася на підпис унизу.

**Анрі Бомон.**

І тихо прошепотіла:

— Я думала, що він більше ніколи не повернеться.

Елеонора відчула холод.

— Ви були знайомі?

Селеста підняла очі.

— Так.

Пауза.

— Дуже давно.

— Наскільки давно?

Мати не відповіла.

І тоді знизу почувся голос Габріеля:

— Селесто?

Вона різко зблідла.

— Іди до своєї кімнати, Елеоноро.

— Але…

— Зараз.

Цього разу в її голосі не було суворості.

Там було прохання.

Майже благання.

Елеонора повільно відступила.

А перед тим як зачинити двері, почула, як мати тихо сказала:

— Він не мав права писати тобі.

Елеонора завмерла.

*Не мав права.*

Отже, справа була не просто в старому знайомому.

Вона зачинила двері й притулилася до них спиною.

Уперше їй стало страшно не через Анрі.

А через те, що її власна мати знала про нього набагато більше, ніж хотіла зізнатися.

І десь унизу, за зачиненими дверима кабінету, Габріель тихо запитав:

— Він написав їй?

Селеста відповіла:

— Так.

— Тоді все почалося знову.
Елеонора не збиралася підслуховувати.

Вона лише хотіла повернутися до своєї кімнати, але, проходячи коридором, почула голос батька з кабінету.

— Ти мала одразу сказати мені, що він написав.

Елеонора зупинилася.

Двері були прочинені.

— Я не хотіла лякати її, — тихо відповіла Селеста.

— Вона вже знає його ім'я.

— І саме тому я боюся.

Елеонора притиснулася до стіни.

*Кого вони обговорюють? Анрі?*

— Минуло двадцять років, — сказав Габріель. — Я був певен, що ця історія закінчилася.

— Вона не закінчилася, Габріелю.

Запала тиша.

— Прийшов лист, — продовжила Селеста. — Після стількох років.

Елеонора затамувала подих.

— Ти думаєш, він повернувся?

— Я знаю, що повернувся.

Слова матері прозвучали майже пошепки.

Елеонора прикрила рот долонею.

*Він повернувся.*

Хто?

Анрі?

— Не можна допустити, щоб Елеонора дізналася, — сказав батько.

У грудях у неї все стиснулося.

*Чому не можна?*

— Вона має право знати, — відповіла Селеста.

— Ні.

— Габріелю...

— Ми вже одного разу втратили через цю правду занадто багато.

Елеонора відчула, як по спині пробіг холод.

— А якщо він прийде до неї? — запитала Селеста.

— Тоді ми зробимо все, щоб цього не сталося.

— Ти не можеш зупинити минуле.

— Можу, якщо вона нічого про нього не знатиме.

Елеонора більше не могла слухати.

Вона тихо відійшла від дверей.

Її ноги тремтіли.

Двадцять років.

Лист.

Анрі.

*Він повернувся.*

Усе це було пов'язано.

Але найстрашніше було навіть не це.

Батьки говорили так, ніби двадцять років тому сталося щось, за що досі боялися розплачуватися.

Елеонора повернулася до своєї кімнати й зачинила двері.

Вона дістала лист Анрі.

Поклала його на стіл.

Поруч — старий ключ.

Потім згадала слова з пожовклого аркуша:

**«Не довіряй чоловікові, який знає твоє ім'я».**

— Хто ти такий, Анрі Бомоне?.. — прошепотіла вона.

---

Тим часом унизу Селеста стояла біля вікна.

Габріель мовчки налив собі вина.

— Вона почне шукати, — сказала Селеста.

— Знаю.

— І якщо знайде старі записи...

— Не знайде.

Селеста повернулася до нього.

— Ти справді думаєш, що все можна поховати назавжди?

Габріель нічого не відповів.