Розділ 3 — «Париж під дощем»

Елеонора прокинулася ще до світанку. За вікном Париж ховався під сірим осіннім небом, а дощ тихо стукав по склу, ніби нагадував про вчорашню ніч. Вона одразу згадала записку на підвіконні й конверт із датою 1877, захований у шухляді. Їй хотілося відкрити його просто зараз, але ще сильніше хотілося хоча б на кілька годин втекти від стін, які останнім часом ніби почали тиснути на неї з усіх боків. Вона вдягнула темно-синю сукню, накинула пальто й взяла невелику парасолю. Біля дзеркала Елеонора затрималася лише на мить. — Сьогодні я сама вирішую, куди йду, — тихо сказала вона своєму відображенню. Унизу будинку було незвично тихо. Батько ще не спустився до сніданку, а мати, мабуть, була у своїй кімнаті. Елеонора скористалася цією нагодою. Вона взяла рукавички, відчинила важкі двері особняка й вийшла назовні. Холодне повітря одразу торкнулося її обличчя. Вона зупинилася на сходах. Позаду залишався дім, де кожен її крок знали, оцінювали й намагалися контролювати. Попереду був Париж. Справжній. Живий. Непередбачуваний. Елеонора зробила перший крок на мокру бруківку. Потім другий. Вона не знала, куди саме піде. І вперше це не мало значення. Карета проїхала зовсім поруч, піднявши з дороги дрібні бризки. Десь неподалік продавець розкладав товар біля маленької крамниці, а з відчинених дверей кав'ярні долинав запах свіжої випічки й гарячої кави. Елеонора усміхнулася. У цьому місті ніхто не знав, що вона — Елеонора де Лакруа. Ніхто не знав, що її батько вже майже вирішив, за кого вона має вийти заміж. Ніхто не знав про ключ, старий конверт і таємницю, яка ховалася за стінами її дому. Тут вона була просто дівчиною під осіннім дощем. І саме цього ранку Елеонора ще не знала, що Париж уже приготував для неї першу зустріч, яку вона запам'ятає надовго. Десь попереду, серед людей і карет, її шлях уже перетинався зі шляхом чоловіка, ім'я якого незабаром стане для неї важливішим, ніж вона могла собі уявити.

Елеонора йшла повільно, не намагаючись сховатися від дощу. Краплі осідали на полях її капелюшка, пальто поступово ставало важчим, але вона не хотіла повертатися. Їй подобалося це відчуття — ніхто не поспішав сказати, куди їй потрібно йти, з ким розмовляти чи коли повертатися додому. Париж навколо жив своїм життям. Повз неї проходили жінки з кошиками, чоловіки поспішали у справах, діти бігли вздовж тротуару, перестрибуючи калюжі, а карети одна за одною зникали за рогом. Елеонора зупинилася біля маленької вітрини, де за склом лежали листівки із зображеннями Парижа. Вона довго розглядала одну з них — Ейфелева вежа на тлі похмурого неба. Вона простягнула руку до кишені, перерахувала монети й усміхнулася. — Колись я побачу все це не з вікна, — прошепотіла вона. — Я сама пройду всі ці вулиці. Раптом поруч почувся сміх. Елеонора обернулася й побачила літню жінку, яка продавала квіти. Перед нею стояв невеликий кошик із трояндами, лавандою та білими квітами, вкритими краплями дощу. — Візьміть одну, мадемуазель, — запропонувала жінка. — На щастя. Елеонора похитала головою. — У мене немає причини для щастя. Жінка усміхнулася. — Тоді тим більше потрібна квітка. Елеонора засміялася й вибрала маленьку білу квітку. Коли вона вже хотіла піти, продавчиня раптом уважно подивилася на неї. Її усмішка зникла. — Ви... де Лакруа? Елеонора завмерла. — Звідки ви знаєте моє прізвище? Жінка нічого не відповіла. Лише відвела погляд і тихо сказала: — Іноді минуле впізнає нас раніше, ніж ми впізнаємо його. Елеонора хотіла перепитати, але продавчиня вже повернулася до своїх квітів, ніби розмови не було. Вона пішла далі, стискаючи білу квітку в руці. Їй стало неспокійно. Ще вчора вона думала, що просто живе в надто суворій родині. Тепер усе навколо починало натякати, що справа набагато серйозніша. Біля наступного перехрестя Елеонора знову зупинилася. Через дорогу стояв чоловік у темному пальті. Він не поспішав. Просто дивився в її бік. Вона не могла розгледіти його обличчя через дощ, але чомусь відчула дивне хвилювання. Чоловік зробив крок уперед, та в цей момент між ними проїхала карета. Коли вона зникла, чоловіка вже не було. Елеонора озирнулася. Нікого. Лише мокра бруківка, дощ і шум Парижа. Вона притиснула квітку до грудей і тихо видихнула. — Дивний день...

А потім її погляд упав на маленький паперовий клаптик, що лежав просто біля її ніг.

Вона підняла його.

На ньому чорнилом було написано:

«Не повертайтеся додому сьогодні надто пізно».

Елеонора зблідла.

Вона озирнулася навколо.

Цього разу ніхто не зник за каретою.

Ніхто не стояв на іншому боці вулиці.

Але вперше за весь ранок вона відчула не свободу.

А чийсь погляд за спиною.

Елеонора швидко сховала записку в кишеню й пішла далі.

Вона ще не знала, хто її попередив.

Не знала, чому незнайома продавчиня знала її прізвище.

І не знала, ким був чоловік під дощем.

Але одне вона вже розуміла:

Париж не був таким безпечним, як їй здавалося.

Дощ не припинявся.

Елеонора йшла вулицею, тримаючи парасолю однією рукою, а маленьку білу квітку — іншою. Вона сама не знала, навіщо досі не викинула ту записку.

Не повертайтеся додому сьогодні надто пізно.

Звичайний клаптик паперу.

Кілька слів.

Але вони чомусь сиділи в голові так міцно, ніби хтось прошепотів їх їй просто на вухо.

— Безглуздя, — пробурмотіла вона.

Карета промчала поруч, і колеса розбризкали воду просто на край її сукні.

— Ох!

Елеонора відсахнулася, а потім сама несподівано засміялася.

— Чудово. Просто чудово.

Вона подивилася на забруднену сукню й похитала головою.

Якби батько побачив її зараз, він би точно сказав, що дівчина з родини де Лакруа не повинна ходити Парижем під дощем із мокрим подолом.

І саме від цієї думки їй стало смішно ще більше.

Вперше за довгий час вона почувалася живою.

Не донькою.

Не майбутньою нареченою.

Не прізвищем.

Просто Елеонорою.