РОЗДІЛ 2. «Правила, яких я не просила»

Елеонора зрозуміла одну просту річ: у цьому домі навіть ранок належав не їй.

— Сьогодні ти залишаєшся вдома, — сказав батько за сніданком.

Вона повільно підняла очі від чашки чаю.

— Чому?

Габріель де Лакруа відклав газету.

— Тому що ввечері ми приймаємо гостей.

— Я могла б підготуватися й без того, щоб цілий день сидіти в кімнаті.

— Елеоноро.

Одне слово.

Спокійне, але таке, що змушувало замовкнути.

Вона опустила погляд.

— Добре.

Батько знову взяв газету.

Елеонора стиснула пальці під столом.

Їй хотілося сказати, що вона вже доросла. Що їй двадцять один, а не десять. Що вона має право хоча б знати, чому її життя постійно вирішують без неї.

Але вона промовчала.

Не цього разу.

Після сніданку батько попросив її зайти до кабінету.

Елеонора одразу відчула тривогу.

Габріель стояв біля каміна.

— Ти вже достатньо доросла, щоб зрозуміти відповідальність, яку несеш.

— Яку саме?

— Наше прізвище.

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Я думала, що це моє прізвище, а не моя провина.

Батько суворо подивився на неї.

— Не жартуй.

— Я не жартую.

Пауза.

— Сьогодні ввечері буде присутній Олів'є де Монтре.

Елеонора насупилася.

— І?

— Він зацікавлений у тобі.

Вона завмерла.

— Перепрошую?

— Я хочу, щоб ти була ввічливою.

Елеонора відчула, як усередині все холоне.

— Ви вже вирішили?

— Що саме?

— За кого я маю вийти.

Батько не відповів одразу.

І цього мовчання вистачило.

Увечері особняк ожив.

Карети одна за одною зупинялися біля воріт. У коридорах звучали голоси, сміх і шелест дорогих суконь.

Елеонора стояла біля матері.

— Усміхайся, — тихо сказала Селеста.

— Я усміхаюся.

— Трохи більше.

Елеонора зробила вигляд, що слухається.

До них підійшов Олів'є де Монтре.

Високий, добре вдягнений, із бездоганними манерами.

— Мадемуазель де Лакруа.

— Месьє де Монтре.

Він поцілував їй руку.

— Ви прекрасні.

— Дякую.

— Чи часто ви буваєте на таких прийомах?

— Достатньо часто, щоб навчитися не говорити те, що думаю.

Олів'є здивовано засміявся.

А Елеонора лише відвела погляд.

Він був приємним.

Ввічливим.

І абсолютно чужим.

Пізніше Олів'є запросив її на танець.

Елеонора погодилася.

Не тому, що хотіла.

А тому, що на них дивилися.

Музика наповнила залу.

— Ви дуже тиха, — сказав він.

— Я багато думаю.

— Про що?

Елеонора подивилася через його плече на батька.

— Про те, як дивно люди вирішують долю інших.

Олів'є замовк.

— Ви не хочете цього шлюбу?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Я навіть не знаю, чи хочу вас.

Він усміхнувся сумно.

— Принаймні ви чесна.

— Тільки тоді, коли мене не змушують брехати.

Коли танець закінчився, Елеонора відійшла до вікна.

За склом знову починався дощ.

Вона подумала про Париж.

Про вулиці.

Про свободу.

І раптом зрозуміла, що задихається.

— Елеонора.

Батько наздогнав її в коридорі.

— Ти була надто холодною.

— Я була ввічливою.

— Цього недостатньо.

Вона вперше не опустила очей.

— А чого достатньо?

— Ти повинна розуміти, що цей шлюб вигідний для нашої родини.

Вона мовчала кілька секунд.

— Для родини.

— Саме так.

— А для мене?

Габріель насупився.

— Ти ще не розумієш, як влаштований світ.

Елеонора відчула, як усередині щось боляче стискається.

— Можливо.

Вона зробила крок назад.

— Але це не означає, що ви маєте право прожити моє життя замість мене.

Батько нічого не відповів.

А вона вперше побачила в його очах не тільки гнів.

Страх.

Ніби її слова торкнулися чогось, про що в цьому домі давно не говорили.

Пізно вночі Елеонора стояла біля дзеркала й знімала сережки.

У голові знову звучали слова батька.

Наше прізвище.

Наша родина.

Цей шлюб.

Ніде не було слова «ти».

Ніде не було питання:

Чого хочеш ти?

Елеонора підійшла до вікна.

Париж спав під дощем.

Вона відкрила вікно й вдихнула холодне осіннє повітря.

— Я не дозволю вам вирішити за мене, — тихо сказала вона.

І вперше її голос не тремтів.

На столі залишилася відкрита книга.

Поруч лежав маленький ключ, який Елеонора знайшла серед старих речей у бібліотеці.

Вона ще не знала, від чого він.

Але наступного ранку вирішила це з'ясувати.

За вікном гримнув далекий грім.

І десь у темному Парижі чоловік, якого вона ще майже не знала, тримав у руках старий конверт.

На ньому було написано лише одне ім'я:

Елеонора де Лакруа.

Елеонора ще довго не могла заснути. Вона лежала в темряві, дивлячись у стелю, а десь унизу будинку поступово стихали останні голоси гостей. Їй здавалося, що разом із ними зникає й те життя, яке вона щойно намагалася відстояти. Перед очима знову стояв Олів'є — його спокійна усмішка, ввічливі слова, погляд людини, яка теж чудово розуміла, що їх посадили поруч не випадково. І від цього ставало ще сумніше. Елеонора не ненавиділа його. Вона навіть не могла сказати, що він їй не подобався. Саме це й лякало. Бо якби він був жорстоким або пихатим, їй було б набагато легше відмовитися. Але він був просто чужою людиною, яку її батько вже почав вписувати в її майбутнє. Вона підвелася з ліжка, накинула халат і підійшла до письмового столу. Там досі лежав маленький ключ, знайдений у бібліотеці. Елеонора взяла його в долоню й уважно роздивилася. На металевій поверхні був ледь помітний знак — тонка вигравірувана лінія, що нагадувала розкриту квітку або дивний символ. Вона нахмурилася. Чому їй здавалося, що вона вже десь його бачила? Думка промайнула так швидко, що вона не встигла її втримати. У коридорі раптом почувся звук. Кроки. Елеонора завмерла. Хтось ішов повз її двері. Вона підійшла ближче й почула голос батька. — Вона починає ставити забагато запитань. Елеонора затамувала подих. Інший голос відповів тихіше, але вона впізнала його — це була мати. — Вона має право знати. — Не зараз. — А коли, Габріелю? Коли стане надто пізно? Настала тиша. Елеонора притиснула долоню до грудей. Вона ніколи не чула, щоб мати говорила з батьком таким тоном. У її голосі не було звичної стриманості. Там був страх. — Ми пообіцяли, що вона не дізнається, — сказав батько. — Ми пообіцяли багато років тому. — А якщо той, кому ми дали цю обіцянку, повернеться? Елеонора відчула холод уздовж спини. Кроки знову наблизилися. Вона швидко відійшла від дверей і сіла на край ліжка, удаючи, що читає. Через кілька секунд коридор знову стих. Але тепер сон остаточно зник. Вона знала одне: батько приховував від неї щось набагато важливіше за майбутній шлюб. І чомусь це було пов'язано з минулим її родини. Елеонора подивилася на ключ. — Добре, — прошепотіла вона. — Якщо ви не хочете розповідати мені правду, я знайду її сама. Вона не знала, що саме ці слова стануть початком дороги, з якої вже не буде повернення. А десь далеко від особняка, під холодним осіннім небом Парижа, Анрі Бомон розклав на столі кілька старих листів. Один із них був пожовклим від часу. На його звороті стояла дата — 1877. Анрі довго дивився на неї, перш ніж прошепотіти: — Минуло двадцять років... А вона нарешті почала шукати. Він узяв чистий аркуш паперу, вмочив перо в чорнило й написав перший рядок. Потім зупинився. Кілька секунд дивився на написане й ніби вагався, чи справді має це робити. Нарешті додав: «Ви не знаєте мене, Елеоноро. Але ваша родина пам'ятає мене дуже добре». Він склав лист, поклав його в конверт і сховав у кишеню пальта. Завтра він мав потрапити до рук Елеонори. І разом із ним у її життя мало повернутися минуле, яке її родина так старанно намагалася поховати.