РОЗДІЛ 1. «Дівчина з особняка де Лакруа»

Париж прокидався повільно.

Осінній дощ тихо стукав по високих вікнах особняка де Лакруа, залишаючи на склі тонкі доріжки води. За вікном мокра бруківка блищала під сірим небом, а по вулиці зрідка проїжджали карети.

Елеонора де Лакруа вже давно не спала.

Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у світлу шаль, і дивилася на місто.

Їй подобалося спостерігати за Парижем саме в такі ранки.

Коли він ще не встиг стати гучним.

Коли люди поспішали у своїх справах, не знаючи, що за ними хтось спостерігає.

Елеонора провела пальцями по холодному склу.

Їй був двадцять один рік.

У цьому віці дівчата її кола вже знали, за кого вийдуть заміж, у якому будинку житимуть і яке життя на них чекає.

Елеонора теж мала все це знати.

Принаймні так вважав її батько.

Але вона не хотіла знати.

Вона хотіла вибирати.

На столику біля ліжка лежала відкрита книга.

Елеонора взяла її й провела пальцями по пожовклих сторінках.

Книги були єдиним місцем, де ніхто не говорив їй, якою вона повинна бути.

Вона могла бути ким завгодно.

Мандрівницею.

Художницею.

Жінкою, яка сама вирішує свою долю.

Або просто дівчиною, яка одного ранку вийде за ці важкі залізні ворота й не озирнеться.

Елеонора усміхнулася власній думці.

— Нерозумно, — тихо сказала вона сама собі.

Але усмішка не зникла.

— Мадемуазель Елеонора?

У двері постукали.

Вона швидко закрила книгу.

— Увійдіть.

До кімнати зайшла покоївка.

— Ваша матір просила нагадати, що сніданок уже подано.

— Дякую.

Елеонора підвелася.

Перед дзеркалом вона зупинилася на мить.

Довге русяве волосся спадало на плечі. Блакитні очі здавалися ще світлішими через похмурий ранок.

Вона виглядала саме так, як і мала виглядати дівчина з родини де Лакруа.

Вихована.

Спокійна.

Без зайвих емоцій.

Без непотрібних запитань.

Без власної думки — принаймні на людях.

Елеонора взяла гребінець.

— Ідеальна донька, — прошепотіла вона своєму відображенню.

Потім тихо додала:

— Шкода, що я нею не є.

Вона вдягнула довгу світлу сукню, оздоблену мереживом, затягнула корсет і приколола до волосся невелику прикрасу.

Коли Елеонора спустилася до їдальні, батько вже сидів за столом.

Габріель де Лакруа переглядав газету.

Мати, Селеста, пила чай.

— Ти запізнилася, — сказав батько, навіть не піднявши очей.

— На кілька хвилин.

— У нашій родині кілька хвилин теж мають значення.

Елеонора сіла навпроти.

— Звичайно, батьку.

Вона вимовила це спокійно.

Але подумки додала:

У вашій родині все має значення.

Крім того, чого хочу я.

Після сніданку мати попросила Елеонору залишитися.

— У суботу буде прийом у родині де Монтре, — сказала Селеста.

— Я знаю.

— Ти повинна виглядати бездоганно.

Елеонора ледь помітно усміхнулася.

— А хіба я коли-небудь виглядала інакше?

Мати подивилася на неї уважніше.

— Ти стаєш надто схожою на свою бабусю.

Елеонора завмерла.

— Це погано?

Селеста відвела погляд.

— Просто... не завжди добре ставити забагато запитань.

Елеонора хотіла відповісти, але промовчала.

Через кілька хвилин перед нею вже лежала сукня, яку для неї вибрали.

Темно-зелена.

Вишукана.

Дорога.

І зовсім не її.

Елеонора провела пальцями по тканині.

— Вона прекрасна.

— Тобі подобається?

— Так.

Вона збрехала.

Не тому, що сукня була поганою.

А тому, що їй уже набридло, коли за неї вирішували навіть те, в якому кольорі вона має провести вечір.

У другій половині дня Елеонора втекла до бібліотеки.

Це було її улюблене місце в усьому будинку.

Високі полиці до самої стелі.

Старі книги.

Запах дерева, пилу й паперу.

Тут вона могла дихати.

Елеонора взяла одну з книг про Париж і відкрила сторінку з описом подорожі.

Вона читала про далекі міста, моря, гори, чужі будинки й людей, які прокидалися щоранку без дозволу батька визначати їхнє майбутнє.

— Як несправедливо, — прошепотіла вона.

— Що саме?

Елеонора різко обернулася.

На порозі стояла мати.

— Нічого.

Селеста підійшла до неї.

— Ти мрієш поїхати?

Елеонора не відповіла одразу.

— Так.

— Куди?

— Куди завгодно.

Мати сумно усміхнулася.

— Ти ще молода.

— Саме тому я хочу побачити світ зараз.

Селеста подивилася на неї так, ніби хотіла щось сказати.

Але замість цього лише прошепотіла:

— Іноді краще не знати, що знаходиться за межами твого дому.

Елеонора насупилася.

— Чому?

Мати мовчала.

— Мамо?

— Просто послухай мене.

І в її голосі було щось таке, чого Елеонора раніше не чула.

Не суворість.

Увечері Елеонора знову стояла біля вікна.

Вона дивилася на Париж і думала про слова матері.

Не знати, що знаходиться за межами дому.

Чому?

Що вони приховують?

Елеонора знала свою родину все життя.

Але того вечора вперше відчула, що насправді знає про них дуже мало.

Вона підійшла до старої шафи.

Серед книг лежав маленький щоденник.

На столику біля ліжка лежала відкрита книга.

Елеонора взяла її й провела пальцями по пожовклих сторінках.

Книги були єдиним місцем, де ніхто не говорив їй, якою вона повинна бути.

Вона могла бути ким завгодно.

Мандрівницею.

Художницею.

Жінкою, яка сама вирішує свою долю.

Або просто дівчиною, яка одного ранку вийде за ці важкі залізні ворота й не озирнеться.

Елеонора усміхнулася власній думці.

— Нерозумно, — тихо сказала вона сама собі.

Але усмішка не зникла.

Не докір.

Страх.

Її рука вже торкнулася обкладинки, коли за дверима пролунав голос батька:

— Елеоноро?

Вона швидко сховала щоденник.

— Так?