Новела 2. "Кудлатий пророк"

Новела 2

***********

      Марина стояла біля великого вікна свого робочого кабінету і задумливо дивилася на тихий осінній пейзаж. Сонце вже втратило колишню яскравість і тепло, дедалі рідше визираючи з-за важких хмар... Можливо, саме тому ці останні, скупі на світло дні листопада цінувалися якось по-особливому.

«Знову листопад...» — тепло подумала Марина.

    Після від’їзду Сергія вона дуже змінилася. Ні, вона не занурилася в депресію, не страждала і не плакала ночами. Навпаки, тепер вона кожною клітинкою свого тіла відчувала безмежну вдячність. Вдячність Сергієві за те, що він зумів оселити в її душі справжнє, тихе щастя. Саме цей чоловік дав їй зрозуміти, що вона може бути коханою, бажаною та потрібною жінкою. Він подарував їй давно забуте передчуття змін та очікування чогось неймовірного.

    Від того щемливого дня на вокзалі минуло вже пів року. Перший місяць, а може й два, Сергій ще продовжував писати їй зворушливі повідомлення та регулярно дзвонив, але вона запекло мовчала й не відповідала. Для чого?! Він зараз перебував поруч зі своєю родиною, і Марина вважала, що не має жодного права руйнувати ті стосунки. Зрештою, зрозумівши її мовчазний вибір, він перестав і писати, і дзвонити.

    Марина знову кинула погляд за скло. Головна зміна в ній полягала навіть у тому, що вона зовсім перестала недолюблювати цю пору року. Ну, звісно, вона не палахкотіла раптовою великою любов’ю до сирої осені загалом. Але її особисте «листопадове щастя» зробило свою справу — примирило її з навколишнім світом.

    А ще в її житті з'явилося нове джерело світла — народилася онучка. Маленька, тендітна крихітка, яка стала величезним щастям для новоспеченої бабусі. Щосуботи в них у родині був офіційний «бабусин день»: синова родина привозила малечу до неї. Серце Марини до країв наповнювалося трепетом і ніжністю поруч із маленькою Марійкою. Вона з задоволенням забирала візочок і йшла в парк на довгу прогулянку, поки онучка спала на свіжому повітрі. Як же гордо крокувала Марина алеями, штовхаючи поперед себе візочок, де солодко посапувала найбільша радість її життя! Жінка мимоволі посміхнулася — вона завжди посміхалася, коли згадувала ці голубі, наче волошки, оченята та крихітні допитливі ручки.

— Марино Олександрівно, дозвольте?.. — тихий голос Оленки зненацька перервав її солодкі роздуми.

— Так, звичайно, заходь, — Марина повернулася до дверей і в першу ж секунду просто не впізнала свою подругу.

    Перед нею стояла абсолютно згасла, засмучена жінка з похиленою головою та якимись пустими, скляними очима.

— Господи, Лєнчик, що сталося? — стривожено підійшла до неї Марина. — Ти захворіла?

— Ні — ледь чутно відповіла Оленка.

— Щось на роботі? Проблеми з проєктом?

— Ні.

— Щось удома?

Оленка важко, ніби від непідйомного тягаря, опустилася на стілець, але продовжувала пригнічено мовчати.

— З сином? З батьками? З Олегом? — наполегливо перебирала варіанти Марина, відчуваючи, як у грудях росте тривога.

    Оленка лише безпорадно хитала головою, але при згадці імені чоловіка стримуватися більше не змогла — рясні сльози градом покотилися по її щоках.

     Марина навіть не могла згадати, коли востаннє бачила свою близьку подругу й колегу в такому розбитому стані. Її Лєнчик завжди була справжнім взірцем позитиву, невичерпного оптимізму та енергії. Вона вічно посміхалася, крутилася як дзиґа, і весь офіс , зазвичай, обертався навколо її яскравої особистості. І тут — така страшна, глуха апатія.

— Так, усе, досить, — рішуче та безапеляційно заявила Марина. — Тут зовсім поруч із нашим офісом відкрилася затишна кав’ярня. У нас якраз починається обідня перерва. Одягайся, ми йдемо туди. Витирай сльози, за гарячою кавою про все поговоримо.

    У маленькій кав’ярні в цей час майже не було відвідувачів, панував спокій і приглушено грала музика. Марина з Оленою влаштувалися за столиком біля вікна. Вона замовила дві порції запашної кави, дочекалася, поки офіціант відійде, і м'яко взяла подругу за руку.

— Розказуй, люба, що сталося?..

— Він мені зраджує! — захлинулася слізьми Олена.

    Марина могла очікувати чого завгодно, але тільки не цього. Знаючи Олега і те, як шалено він кохав Оленку, у таку зраду просто не вірилося. Вони все життя були як плюс і мінус. Олег — завжди врівноважений, спокійний наче удав.Він дивився на дружину виключно закоханими очима. Оленка за ним почувалася як за кам’яною стіною.
     У цю мить Маринці найбільше за все хотілося по-театральному вигукнути: «Не вірю!».

— Він сам тобі про це сказав? — обережно почала Марина.
— Ні.
— Тобі про це натякнули його друзі? — допитувалася вона.
— Ні.
— Ти побачила якесь підозріле листування у телефоні?
— Ні!
— Може, він просто став віддалятися від тебе останнім часом?
— Та ні ж!
— Ну, тоді в мене варіанти закінчилися, — підбила підсумок Марина. — Та розкажи вже нормально, що сталося.
— Він сказав, що втомився...
— Від чого? — уточнила Марина.
— Від мене!
— Це його прямі слова?
— Ні, це я так думаю, — Олена шмигнула носом, і сльози знову покотилися по її щоках. — Він сказав, що втомився здувати з мене пилинки. І що йому треба побути наодинці. І тому він їде у відрядження, бо там матиме час спокійно подумати... — Оленка випалила все це на одному диханні.
— А ти що?
— А я сказала, що він може збирати речі, їхати й більше не повертатися! — тихо відповіла Олена.
— А він?
— Зібрав валізу і сьогодні вранці поїхав.

— Так, подруго, а тепер заспокойся, — м'яко промовила Марина. — Таке в житті буває. Може, вам і справді варто трохи відпочити одне від одного? Ви ж двадцять вісім років разом: на роботу разом, з роботи разом, удома разом, навіть у відпустку — тільки вдвох.

— А знаєш, що мене найбільше бісить у цій ситуації?! — раптом роздратовано та гучно поставила запитання Олена.
— Що?
— Те, що він втомився здувати з мене пилинки! Що він хотів цим сказати?! Що я вже така стара, що покрилася пилом?! Може я вже й мохом поросла?! — Оленка говорила про це так гаряче й обурено, аж задихалася.