Глава 2.

Глава 2

*********

  Робочий день закінчився. Марина, задоволена результатами співбесід, поспіхом сіла в машину й рушила додому. І ось знову затори — Київ, як завжди, «стояв». Жінка подумки знову повернулася до розмови з незнайомцем. Чому це так її збентежило? Цей голос… Їй раптом гостро схотілося передзвонити й перепросити за свій різкий тон.

  Марина рішуче дістала телефон, знайшла незнайомий номер і натиснула кнопку виклику. Серце шалено закалатало, коли в слухавці почулося:

— Так, Марино, я вас слухаю.

  Жінка ніяково перепросила за безглузду ситуацію та свій ранковий тон. Чесно зізналася, що все це — витівки непосидючої подруги. На її подив, Сергій не образився — вони разом щиро посміялися з цієї пригоди. І тоді, як компенсацію за «моральну шкоду», чоловік запросив Марину на каву. Вона, майже не вагаючись, погодилася.

  Побачення запланували на кінець тижня, адже Марина саме готувала велику конференцію для філій компанії і раніше ніяк не змогла б виділити час.

  Минуло вже пів години в заторі, але Марину це зовсім не дратувало. Усередині неї жило дивне відчуття, наче там радісно стрибає маленький м’ячик: скок, скок… Вона знову і знову згадувала оксамитовий голос Сергія.

  За вікном автомобіля застукав рясний дощ. Чому ж він її більше не засмучує?!

  Наступні кілька днів Марини перетворилися на суцільний вир, де час вимірювався не годинами, а вирішеними завданнями. Організація масштабної конференції вимагала від неї максимум зусиль, тому вона виходила з дому на світанку, а поверталася вже затемна, коли місто занурювалося в сон.

 Сергій виявився дивовижно чуйним: він не турбував її довгими телефонними розмовами чи розпитуваннями, розуміючи її зайнятість. Замість цього він просто надсилав короткі, але теплі СМС-повідомлення: «Гарного та продуктивного дня!» вранці та «Доброї ночі, нехай вам насниться щось приємне» ввечері. Це не вимагало від Марини довгих відповідей, не відволікало від справ, але створювало невидиму, приємну підтримку, яка зігрівала серед робочого хаосу. Адже коли Марина бралася за проєкт, вона віддавалася йому без залишку.

  Нарешті настав довгоочікуваний день Х. Конференц-зал був заповнений поважними гостями, панувала ділова атмосфера. Переконавшись, що все йде за планом, Марина передала координацію виступів та таймінгу своїй надійній помічниці Олені. Сама ж вона тихо пройшла в кінець залу і сіла на останньому ряду. Їй хотілося просто видихнути, розслабити м'язи і поспостерігати за результатом своєї багатоденної праці з боку.

— Марино Олександрівно, — раптом тихо покликав її черговий адміністратор, підійшовши ближче. — Там у холі на вас чекає кур’єр із доставкою.
— Добре, йду, — пошепки відповіла Марина, підводячись із крісла.

  Йдучи довгим коридором, вона гарячково перебирала в голові список замовлених матеріалів: «Що це може бути? Поліграфія на місці, банери встановили, кейтеринг працює... Наче все необхідне вже привезли».

 Проте, ледь переступивши поріг холу, Марина зупинилася від несподіванки. Ще здалеку вона помітила кур’єра, який тримав у руках величезний, пишний букет білосніжних ромашок. Хлопець звірився з планшетом і голосно назвав її прізвище.
— Так, це я, — здивовано підійшла вона.
— Тоді це вам. Будь ласка, розпишіться.
— А від кого це? — спробувала дізнатися Марина, притискаючи до себе оберемок квітів.
— Там є записка, — посміхнувся кур’єр і швидко зник за скляними дверима.

  Марина опустила погляд на букет. На дворі стояв прохолодний, сирий листопад, і ці свіжі, тендітні ромашки здавалися справжнім дивом, шматочком яскравого літа посеред осені. Де їх можна було дістати в таку пору? І головне — хто цей таємничий чарівник?

  Серед зелених стебел вона знайшла маленьку картку. Текст був написаний дивовижно акуратним, чітким почерком, яким зазвичай підписують технічні креслення: кожна літера була виведена рівненько, ніби під лінійку.
«Бажаю успішного проведення конференції. Маю надію, що з квітами вгадав. С.»

  Серце Марини завмерло від хвилювання, а щоки спалахнули рум'янцем. Вона стояла посеред холу, притискаючи букет до грудей і розгублено посміхаючись. Її емоції були настільки помітними, що черговий знову підійшов, турботливо запитавши, чи все в порядку.
«Як? Ну як він дізнався, що я обожнюю саме ромашки?» — крутилося в її голові єдине запитання, на яке вона не знаходила відповіді.

  Решта дня пролетіла на одному диханні. Коли останні гості розійшлися, а папери були зібрані, Марина нарешті дісталася додому. Вона почувалася абсолютно спустошеною фізично, але щасливою. Скинувши підбори, вона швиденько змила макіяж, прийняла гарячий душ і буквально «впала» на диван. У голові була лише одна солодка думка — попереду цілі вихідні, і вона зможе нарешті виспатися досхочу.

  Раптом тишу кімнати порушив різкий звук телефонного дзвінка. На екрані світилося ім'я «Сергій».
«Господи, я ж зовсім забула! Ми ж домовлялися зустрітися ввечері» — подумала Марина, швидко натискаючи кнопку відповіді.

— Марино, добрий вечір. Я знаю, як сильно ви втомилися сьогодні, — пролунав у слухавці м’який, але водночас дуже впевнений голос Сергія. — Тому обіцяю: жодних довгих розмов, галасливих закладів чи міцної кави. Я запрошую вас просто на затишний чай. Я вже чекаю на вас біля під’їзду.

 Марина від несподіванки підскочила з дивана. У голові миттєво увімкнувся режим паніки. Вона заметушилася по кімнаті, оглядаючи розкидані речі: «Що вдягнути?! Що мені вдягнути?!» — це вічне жіноче питання зараз звузилося до критичних масштабів.

  Пробігаючи повз велике дзеркало у передпокої, вона випадково кинула погляд на своє відображення і різко зупинилася. Зі скла на неї дивилася втомлена жінка: трохи бліда, помітні тіні під очима від недосипу, волосся просто зібране у легкий вузол і жодної краплі косметики. Вона ж бо вже збиралася спати.

  Марина замерла на секунду, а потім на її обличчі з'явилася лукава посмішка.
— Ну, от і добре. Так йому і треба, — тихо промовила вона сама до себе. — Нехай побачить мене справжньою, без ідеального мейкапу та вечірніх суконь. Подивимося, чи пройде він цей іспит!