Новела 1. "Листопадове щастя"

Шановний читач!

Дякую, що звернув увагу на "Листопадове щастя".

Це мій перший досвід написання книги у форматі триптиха — коли під однією обкладинкою зібралися три окремі, але такі схожі за настроєм новели. У "Листопадове щастя"  вкладено і моя душа, і частина мого серця. 

Я тобі відкрию таємницю!

Мої героїні — це великі збірні образи. У кожній із них є  історії моїх знайомих, життєві драми моїх подруг і досвід жінок, якими я щиро захоплююся. І тому, жодна з новел не є моєю автобіографією.

Але в цій книзі є абсолютно, на сто відсотків справжнім - це мої емоції.

Я всім серцем проживала кожну сльозу, кожен сумнів і кожну радісну посмішку разом з Мариною і Оленою. Я  щиро плакала над їхніми втратами, тримала кулачки за їхні нові спроби і разом із ними вчилася відпускати минуле та відкривати серце для щастя. Ці почуття були моїми, і я віддала їх тексту без залишку.

Я дуже хочу, щоб ця книга стала для тебе теплим пледом у прохолодний день. Тим самим нагадуванням, що для любові, мудрості та другого шансу ніколи не буває запізно...

Твоя Марта Терен

Новела 1.

ЛИСТОПАДОВЕ ЩАСТЯ

Глава 1

********

       Марина не любила листопад та й, взагалі, осінь. Якою б вона не була — «золотою», теплою, затишною… Жінка сприймала осінні місяці, як вибачення природи за майбутній холод, похмурі ранки та ранні сутінки.

      Початок листопада цього року видався напрочуд теплим. Сезон дощів ще не розпочався, тому Марина, стоячи біля вікна з філіжанкою кави, спостерігала, як повільно облітає з дерев листя, наче виконує свій загадковий танок.

— Так, усе. Збираюся на роботу.

   Цей листопадовий ранок нічим не відрізнявся від решти ранків за останній рік. Будильник, легка руханка для підтримки тонусу й фігури, душ, кава… Тільки от сьогодні була річниця її розлучення з чоловіком. Вони прожили двадцять п’ять років разом. Одружилися з кохання ще студентами, народили сина, були щасливими. Але останні два-три роки щось змінилося в їхньому житті: розмови ставали більше схожими на «планьорки» — що треба купити, що зробити…

  Ні, запитання «Як минув твій день?» залишилося, але відповідь на нього цікавила все менше й менше.

  Поступово зникли поцілунки та обійми. Марина взагалі пішла спати в іншу кімнату, пояснюючи це тим, що не висипається через хропіння чоловіка. Вони стали одне одному як близькі родичі. Не було зрад, криків, сварок, биття посуду чи спроб урятувати сім’ю. Просто не стало кохання — воно згасло, як догорає свічка.

   Марина навіть не могла пригадати, коли, як і хто перший запропонував розійтися. Єдине, про що домовилися, — дочекатися весілля сина й після цього владнати всі формальності.

  Розлучили швидко. Ніхто ніяких претензій не мав, майно не ділили. Марина спеціально запланувала відрядження, щоб чоловік зміг спокійно забрати свої речі й усе, що вважав за потрібне.

Як казала Оленка, подруга Марини: «Розлучилися інтелігентно!»

Та яким би «інтелігентним» не було розлучення, самотність оселилася не лише у квартирі, а й у душі.

— Досить спогадів, Марино. Попереду важливий день!

  День був і справді важливий. На сьогодні запланували співбесіди з кандидатами до нового відділу. Марина працювала керівницею відділу роботи з персоналом — або, по-сучасному, HR-директоркою — у великій будівельній компанії. Вона обожнювала свою роботу. Крутилася цілий день: зустрічі, співбесіди, тренінги — саме цим вона компенсувала свою самотність на всі сто відсотків. Сублімація? Нехай буде й так!

— Усім доброго ранку! — Марина зайшла до свого відділу. — У нас усе готово?

— Так, Марино Олександрівно, — шанобливо відповіла Олена.

  Ох вже ця Оленка... З нею Марина товаришувала ще зі школи. Дівчата були « не розлий вода»: у школі разом, в інституті разом, на роботі разом… Марина без свого «Лєнчика» себе й не пам’ятала. Ще й кумами стали одна в одної. Але на роботі Олена суворо дотримувалася субординації. Золота людина.

— Починаємо о десятій, — сказала Марина й пройшла до свого кабінету.

Не встигла вона розкласти речі, як двері відчинилися і до кабінету зазирнула Олена.

— Маринко, я тобі хочу сказати…

— Лєнчику, не починай. Я наперед знаю, що ти скажеш, і що знову проситимеш мене звернути увагу на особисте життя, — перебила подругу Марина.

  Останнім часом Олена активно взялася за пошуки пари для Марини. Щоранку їхня розмова зводилася до обговорення потенційних кандидатів. Марина вислуховувала, кивала головою, але потім знаходила купу причин, щоб із жодним із них не зустрітися.

— Та вислухай мене, Маринко… — палку промову Олени перервав дзвінок внутрішнього телефона.

— Оленко, а давай, пізніше поговоримо, — сказала Марина, піднімаючи слухавку.

Співбесіди до нового відділу завершилися по обіді. Усі були задоволені результатом. Марина вже збиралася йти обідати, коли задзвонив її мобільний. Номер був незнайомий. Проте Марину це зовсім не бентежило, адже їй часто телефонували з незнайомих номерів з приводу роботи.

— Добрий день! — приємний чоловічий голос здався Марині дуже знайомим.

— Марино?

Для жінки таке звернення від незнайомця було незвичним. Зазвичай на роботі її величали на ім’я та по батькові.

— Так, я слухаю вас. З ким я розмовляю?

— Як ми й домовлялися, вирішив вам зателефонувати. Я Сергій, — продовжував незнайомець.

— Ми домовлялися? Нагадайте, коли? І з якого приводу? — здивувалася Марина.