11 листопада 2011 рік. Одеса.

На вулиці стояла пізня осінь, у місті продовжувався рух, машини кудись постійно їхали, пішоходи бігли по своїх справах. Там чоловік з чорною сумкою, в окулярах та класичному костюмі, він, либонь, біг з нелюбої роботи додому, де його чекала трійка дітей та розлючена жінка, сьогодні знову буде скандал. А можна було б подумати, що в його сумці рука дівчини, яка пропала кілька днів тому, але ні, він все ж таки біжить до діток, і в його сумці цукерки.

А молода дівчина у світлих джинсах та короткій куртці, вже замотана у шарф, ну звісно, сьогодні вітряно: вона іде з навчання, напевне, у неї сьогодні важкий день, бо на обличчі застигла гримаса суму. Авторка впевнена, що цієї ночі вона буде під променями лампи писати конспекти, вона навчається на історичному факультеті, тому їй обов'язково потрібно вивчити кучу дат та термінів, як добре, що завтра субота.

А он, старенькі бабуся з дідусем, шляхом вони підтримують одне одного та вигулюють свою не менш стареньку собаку, вона вже не так квапляться, але все ще випереджує нашу головну пару.

Вони повільно прямують на набережну моря, тихо розмовляючи, так, щоб не порушувати шум міста, так, щоб чути лиш одне одного. Листя з дерев шелестить під їхніми ногами, ліхтарі підсвічують шлях, вони крокують насолоджуючись кожною хвилиною разом, наче в останнє, а можливо...

–  А що, якщо завтра кінець? –  майже шепоче дівчина в темно-зеленій міді сукні та довгому коричневому пальті, її рука обігрівається в кишені чоловіка обвиваючи його долонь у своїй.

–  Кінець чого? – поволі запитав парубок, так, щоб не порушувати їхній темп.

–  Усього, –  вона на мить задумалась розглядаючи голі дерева, а потім глянула на нього і продовжила: - Ну знаєш, що, якщо завтра все припиниться? Світ довершить своє існування і життя закінчиться.

–  І що? Хіба це важливо?

– Важливо? – запитала вона. Для неї це дійсно було важливо, тоді як для нього це могло стати чудовим завершенням, навіть якби це сталося зараз.

Вони продовжували свій шлях, доходячи до узбережжя. Море зустріло їх бурхливими хвилями, які бились об камені, неначе хотіли ухопитись за них та залишитись на березі,  але море забирало їх назад.

– Тобі страшно? – раптом запитав хлопець.

Їй було страшно. Вона відчувала, що смерть літає поруч. Вона боялась за свої нездійснені мрії – ті самі мрії, які носила з дитинства. Ті самі мрії, заради яких вона залишилась у світі, тоді, коли хотіла убити себе. Заради них вона продовжувала боротись і рухатись далі. Утім, сьогодні їй 20, а мрії все ще залишаються в її голові, і вона вже не знала, чи варто боротися за них далі.

Тоді, за що вона боїться? Чи мають її мрії вже таке значення? Чи варто їй триматись за них? Куди рухатись? Де той шлях?

–  Я боюсь, що помру так і не вибравшись з кайданів буття. – вона дивилась, як в морській далині пливе корабель і думала: « Чи так далеко мені плисти до своїх бажань?»

Дівчина продовжувала занурюватись у власні думки. Їй згадувалось дитинство, час, з якого почались випробування. Як і кожному з нас життя всувало їй постійно палки в колеса.

–  Розумієш, я часто запитую себе: ‘’Чому я тут? Навіщо це все?’’, утім все частіше не можу знайти відповідь. Що мені з цим робити? – сьогодні вона була на диво багатослівна. Хлопець не звик бачити її такою, хоч її тон і був спокійним, кожне слово врізалось з його вуха і йому це подобалось, бо зазвичай з неї важко було витягнути хоч слово, постійно в роздумах, постійно у своєму світі. Він любив перебувати з нею у тиші, але також любив бачити її такою.

–  Насправді, я не знаю точної відповіді, але для себе я виокремив таку теорію, що ми прийшли в цей світ для виконання якоїсь місії й поки ми її не виконаємо, то будемо залишатись тут. У свій час це дуже допомогло мені не зупинятись. Я не маю якоїсь мети або ж цілі, але тепер я маю сенс, який я віднайшов для себе. Мені цікаво, чим я можу бути корисним і що ж такого важливого я здатен зробити. Тому, я просто чекаю і насолоджуюсь життям. Це не так важко, якщо знайти та слідувати цьому шляху. Відокремити для себе щось важливе і дотримуватись цього. Звісно, сенс можна змінити й це буде добре. Все наше життя  –  це вибір і він призводить до якогось результату.  Бажаного чи не бажаного, але вкрай важливого для нас самих.

–  Але не все завжди іде за планом. Часто щось збиває з цього шляху і це змушує зупинитись. Що робити в таких випадках?

–  Отже. Тут також є вибір: або ж, ти обходиш ці перепони та рухаєшся шляхом, який ти собі обрала. Або ж ти дослухаєшся до них, змінюєш напрям і ідеш іншим шляхом. Звісно ж, є ще третій варіант, коли ти проходиш ці труднощі, аналізуєш їх, і вже оновившись рухаєшся далі своїм шляхом. Не бійся помилятись, помилки – це також частина життя. Вони роблять нас сильнішими, допомагають розв’язувати закриті питання та покращувати нашу особистість. Помилки говорять про зміни. Світ не може існувати без змін. Та і я думаю, що життя це така штука, де ти у будь-якому разі обираєш себе. Навіть, якщо ти присвячуєш все своє життя людям, ти це робиш для себе здебільшого. Лише ти сама здатна зробити себе щасливою.

Вона не пам’ятала, коли в останній раз почувала себе щасливою. Що це за відчуття також не пам’ятала. Її життя було занадто монотонним. Вона не відчувала, що живе, лиш існує і дихає, багато міркує, бо це закладено програмою. Життя вже не здавалось їй таким барвистим та цікавим, як вона собі уявляла. Всюди все сіре.

–  Вчора я хотіла вбити себе знову, але не наважилась. Знову. Я навіть для цього слабка, а ти кажеш знайти шлях. – вона була у відчаї, і ці постійні непорозуміння просто з’їдали її зсередини.

–  Скажи мені, який шлях ти хочеш пройти? Забуть про всі обмеження і негаразди, просто скажи, чого ти хочеш, насправді?

Минуло так багато часу від того моменту, коли вона була щира навіть із собою.  Вона подумала, що якщо все ж таки скоро помре, то чому б не сказати правду. Байдуже, що він подумає, байдуже на цей світ, варто просто зняти цю маску правильної людини та стати нарешті собою.