Епілог Через рік

Ранок на озері Комо був тихим і сонячним.

Промені світла ковзали по воді, а легкий вітер ворушив білі троянди в саду Вальморів.

Софія сиділа на терасі.

Перед нею стояла чашка теплого чаю.

Поруч лежав зошит.

Остання сторінка.

Вона усміхнулася і взяла ручку.

Ще раз перечитала останні рядки.

І повільно написала:

«Кінець.»

На кілька секунд Софія завмерла.

Потім видихнула.

Закрила зошит.

Її книга була завершена.

Книга про озеро Комо.

Про старі листи.

Про сімейні таємниці.

Про пошук себе.

І про кохання, яке змінило її життя.

— Ти закінчила?

Софія підняла очі.

На терасі стояв Адріан.

Він усміхався.

За цей рік майже нічого не змінилося.

Ті самі карі очі.

Та сама усмішка.

І той самий погляд, від якого її серце досі билося швидше.

Вона теж усміхнулася.

— Закінчила.

Він сів поруч.

— І як почувається письменниця?

Софія задумалася.

Потім подивилася на озеро.

— Щасливою.

Адріан усміхнувся.

Саме в цю мить із саду почувся дитячий сміх.

Софія й Адріан одночасно подивилися вниз.

Маленький хлопчик біг між трояндами.

Світле волосся.

Карі очі.

І неймовірно серйозний вигляд.

У руках він міцно стискав білу троянду.

— Мамо! Тату! Дивіться!

Софія засміялася.

— Ми дивимося.

Хлопчик широко усміхнувся.

І побіг далі.

Софія дивилася на нього і відчувала, як серце наповнюється теплом.

Рік тому вона боялася майбутнього.

А зараз це майбутнє бігало між трояндами і сміялося.

Вона сперлася головою на плече Адріана.

І тихо сказала:

— Пам'ятаєш? Я думала, що не впораюся.

Він усміхнувся.

— Пам'ятаю.

— Я помилялася.

Він обійняв її за плечі.

— Так.

Вона засміялася.

Раптом у кінці саду з'явилися двоє молодих людей.

Дівчина фотографувала озеро.

А хлопець щось захоплено їй розповідав.

Вони сміялися.

Потім дівчина ненароком перечепилася.

І хлопець одразу підхопив її за руку.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

І обоє усміхнулися.

Софія помітила це першою.

— Дивись.

Адріан подивився вниз.

І теж усміхнувся.

— Думаєш?

Софія кивнула.

У цей момент легкий вітер пронісся над озером.

Білі троянди тихо захиталися.

Софія підняла очі до неба.

І їй на мить здалося…

ніби хтось теж усміхається.

Вона поклала руку на закритий зошит.

І тихо прошепотіла:

— Дякую.

Потім знову подивилася на озеро Комо.

На свого чоловіка.

На сина.

І на двох незнайомців, біля яких, можливо, саме починалася нова історія кохання.

Бо деякі історії закінчуються.

А деякі…

лише починаються.