Розділ 25. Вибір Софії

Вечір опускався на озеро Комо.

Небо стало рожево-золотим.

Останні сонячні промені ковзали по воді.

У будинку було незвично тихо.

Після розмови з Еванджеліною всі ніби задумалися.

Софія стояла біля великого вікна у своїй кімнаті.

На плечах лежав теплий плед.

У руках вона тримала білу троянду.

Ту саму.

І дивилася на озеро.

Довго.

Дуже довго.

Раптом позаду тихо відчинилися двері.

— Я так і думав, що знайду тебе тут.

Софія навіть не озирнулася.

Вона впізнала голос.

— Не спиться?

Адріан підійшов ближче.

— А тобі?

Вона усміхнулася.

Але якось сумно.

— Не дуже.

Він став поруч.

Кілька секунд вони просто дивилися у вікно.

Потім Софія тихо сказала:

— Ти колись відчував, що твоє життя за кілька днів змінилося повністю?

Він подивився на неї.

— Саме зараз відчуваю.

Вона ледь усміхнулася.

Потім знову подивилася на озеро.

— Ще недавно я була просто Софією.

Звичайною дівчиною.

А зараз…

Вона опустила очі.

— У мене є великий будинок.

Родина.

Таємниці.

Спадщина.

Дар.

І…

Вона поклала руку на живіт.

Легко усміхнулася.

— І маленька людина, яка постійно нагадує про себе.

Наче почувши її слова, малюк легенько ворухнувся.

Софія тихо засміялася.

— Ось. Знову.

Адріан теж усміхнувся.

І обережно поклав руку поверх її руки.

Кілька секунд нічого не було.

А потім…

Легкий поштовх.

Він здивовано кліпнув.

Потім подивився на неї.

І обоє розсміялися.

Неголосно.

Тихо.

По-домашньому.

Потім запала тиша.

Але вона вже була іншою.

Теплою.

Софія раптом стала серйозною.

— Адріане…

— Ммм?

Вона не дивилася на нього.

— А що, якщо я не впораюся?

Він одразу повернувся до неї.

— З чим?

Вона глибоко вдихнула.

— З усім.

З родиною.

З минулим.

З майбутнім.

І…

Вона знову поклала руку на живіт.

— І з тим, що стану мамою.

Кілька секунд Адріан мовчав.

Потім дуже спокійно сказав:

— Ти знаєш, що я бачу?

Вона підняла на нього очі.

— Що?

Він усміхнувся.

— Дівчину, яка за кілька днів дізналася стільки таємниць, скільки інші не дізнаються за все життя.

Дівчину, яка не втекла.

Не здалася.

І досі стоїть тут.

Софія слухала мовчки.

— І ще я бачу людину, яка вже зараз говорить із малюком так, ніби знає його все життя.

У неї затремтіли губи.

Вона опустила очі.

— Я просто хвилююся…

— Це нормально.

Вона мовчала.

Адріан усміхнувся.

— Мені теж страшно.

Софія різко підняла голову.

— Справді?

Він тихо засміявся.

— Звичайно.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Я думала, ти взагалі нічого не боїшся.

— Софо… я звичайна людина.

Вона несподівано розсміялася.

І він теж.

Потім знову стало тихо.

За вікном хвилі легко торкалися берега.

І раптом Софія сказала:

— Знаєш, що найстрашніше?

— Що?

Вона подивилася на озеро.

І дуже тихо відповіла:

— Що тепер у мене є вибір.

— Який?

Софія ковтнула повітря.

— Залишитися тут…

Вона подивилася на старий будинок.

На сад.

На озеро.

— Або повернутися до свого колишнього життя.

Адріан нічого не сказав.

Бо зрозумів.

Саме про це вона думала весь вечір.

І саме це зараз лякало її найбільше.

У кімнаті стало дуже тихо.

Так тихо, що було чути, як вітер ворушить штори.

Софія стояла біля вікна.

І дивилася на озеро.

Але насправді вона його майже не бачила.

Бо думками була десь далеко.

Адріан не поспішав щось говорити.

Просто стояв поруч.

І чекав.

Нарешті вона тихо запитала:

— А як би вчинив ти?

Він здивовано подивився на неї.

— Я?

Вона кивнула.

— Так.

Кілька секунд він мовчав.

Потім чесно відповів:

— Не знаю.

Софія повернулася до нього.

Наче не очікувала такої відповіді.

Він ледь усміхнувся.

— Іноді немає правильного рішення, Софо.

Є лише рішення, з яким ти зможеш жити.

Вона мовчала.

Його слова ніби залишилися десь у повітрі.

— Я боюся, — раптом дуже тихо сказала вона.

Він одразу подивився на неї.

У її очах блищали сльози.

Але вона не плакала.

Просто більше не намагалася здаватися сильною.

— Боюся, що якщо поїду звідси… потім пошкодую.

Вона ковтнула повітря.

— А якщо залишуся… теж пошкодую.

Голос затремтів.

— Тут усе таке… рідне.

Я навіть не знаю чому.

Наче цей будинок мене пам'ятає.

Наче сад мене пам'ятає.

Наче саме озеро мене пам'ятає.

Вона подивилася у вікно.

На темну воду.

І тихо додала:

— А там…

Вона не договорила.

— Там твоє інше життя? — м'яко запитав Адріан.

Софія кивнула.

— Там друзі.

Спогади.

Моє звичайне життя.

Моє минуле.

Запала тиша.

Вона опустила голову.

І раптом відчула легенький поштовх.

Потім ще один.

Софія видихнула.

І навіть усміхнулася крізь хвилювання.

Поклала руку на живіт.

— Ти теж не знаєш, так?

Ще один легкий рух.

Вона тихо засміялася.

А потім…

Несподівано для себе…

Заплакала.

Не голосно.

Не від болю.

Просто від утоми.

Від того, що за кілька днів її життя стало зовсім іншим.

Адріан навіть нічого не сказав.

Лише підійшов ближче.

І обережно обійняв її.

Софія не відступила.

Навпаки.

Вперше за весь вечір дозволила собі просто притулитися до нього.

Він нічого не питав.

Не поспішав заспокоювати.

Просто був поруч.

І від цього чомусь стало легше.