Розділ 24. Таємниця родини

— Ну що… ходімо шукати сад із білими трояндами? — усміхнулася Софія.

— Звучить як початок чергової пригоди, — сказав Адріан.

Лука лише похитав головою і засміявся.

— У вашій родині інакше не буває.

Усі почали спускатися сходами.

Софія йшла першою.

Старий ключ вона міцно стискала в долоні.

Чомусь їй здавалося, що він теплий.

Наче живий.

Вони вийшли на подвір'я.

Вітер легко ворушив дерева.

Десь далеко співали пташки.

Софія озирнулася.

— І де нам шукати той сад?

Запала тиша.

Усі дивилися в різні боки.

І раптом Лука насупився.

— Зачекайте…

Він повільно повернув голову вбік.

За великими деревами ледве виднілася стара кам'яна арка.

Майже вся вона була обплетена плющем.

— Тату? — тихо покликала Софія.

Він повільно усміхнувся.

— Аурелія любила це місце.

Софія подивилася на арку.

— Там?

Він кивнув.

— Якщо я не помиляюся… за нею був сад.

Софія широко усміхнулася.

І майже одразу швидко пішла вперед.

— Софо! — засміявся Адріан. — Повільніше!

Вона озирнулася.

— Не можу! Мені цікаво!

— Я помітив.

Усі пішли за нею.

Чим ближче вони підходили, тим тихіше ставало навколо.

Нарешті вони пройшли під аркою.

І всі завмерли.

Перед ними був сад.

Великий.

Красивий.

І майже весь укритий білими трояндами.

Вони росли всюди.

Біля доріжок.

Біля старого фонтану.

Попід деревами.

Сонце падало на пелюстки, і вони здавалися майже срібними.

Софія навіть перестала дихати.

— Який він…

Вона не закінчила речення.

Бо не знала, як описати те, що відчула.

Красивий?

Так.

Але не тільки.

Рідний.

Наче вона давно його знала.

Вона повільно пішла вперед.

Провела пальцями по одній із троянд.

І раптом усміхнулася.

— Мама справді любила білі квіти, так?

Лука здивовано подивився на неї.

— Так… дуже.

Софія опустила очі.

— Чомусь я знала.

Раптом вона відчула легенький поштовх.

Потім ще один.

Вона засміялася.

Поклала руку на живіт.

— Ти теж хочеш пригод?

Ще один поштовх.

Настя розсміялася.

— Мені здається, цей малюк найбільш допитливий із нас усіх.

Навіть Лука почав сміятися.

Софія теж.

І саме в цей момент її погляд упав на щось дивне.

За фонтаном стояв маленький павільйон.

Старий.

Круглий.

І на його дверях блиснуло щось золотисте.

Софія завмерла.

Повільно підняла руку.

У ній лежав ключ.

Потім подивилася на двері.

І знову на ключ.

— Мені здається… — тихо сказала вона, — ми щойно знайшли те, що шукали.

Усі одночасно перевели погляд на старий павільйон.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Усі дивилися на маленький павільйон.

Він був майже повністю вкритий плющем.

На круглому даху виднілися сліди часу.

А на старих дверях справді блищала золота замкова щілина.

Софія міцніше стиснула ключ.

Серце почало битися швидше.

— Думаєш… це сюди? — тихо запитав Адріан.

Вона повільно кивнула.

— Не знаю чому… але так.

І зробила крок уперед.

Потім ще один.

І ще.

Усі мовчки йшли за нею.

Коли Софія зупинилася біля дверей, вони здалися ще старішими.

Вона провела пальцями по дереву.

І завмерла.

Чомусь захотілося посміхнутися.

— Знову? — тихо засміявся Лука.

Софія кліпнула.

— Що?

— У тебе той самий вираз обличчя.

— Який?

— Наче ти щось згадала.

Вона подивилася на двері.

І раптом тихо сказала:

— Мені здається… я колись тут була.

Усі замовкли.

— Маленькою?

Вона повільно кивнула.

— Не знаю… але мені тут не страшно.

Раптом вона відчула легкий поштовх.

І відразу усміхнулася.

Поклала руку на живіт.

— І тобі теж не страшно?

Ще один поштовх.

Настя засміялася.

— У вас двох дивовижна команда.

Софія теж засміялася.

Потім подивилася на ключ.

Глибоко вдихнула.

І вставила його в замок.

Нічого.

Запала тиша.

Вона трохи повернула ключ.

Клац.

Усі одночасно завмерли.

Софія широко розплющила очі.

— Відчинилося…

Вона навіть сказала це пошепки.

Адріан усміхнувся.

— Значить, ми на правильному шляху.

Софія поклала руку на ручку.

Але не натиснула.

Раптом занервувала.

Подивилася на всіх.

Потім на двері.

І тихо сказала:

— А якщо там щось дуже важливе?

Лука лагідно усміхнувся.

— Тоді ми дізнаємося це разом.

Вона подивилася на нього.

Потім на Адріана.

Він теж усміхнувся.

— Ти не одна, Софо.

На її обличчі з'явилася маленька усмішка.

Вона кивнула.

І натиснула на ручку.

Двері повільно відчинилися.

Усередині було темно.

Кілька секунд усі мовчали.

Потім промінь сонця впав крізь маленьке вікно.

І Софія тихо вдихнула.

Посеред павільйону стояв круглий стіл.

На ньому лежав великий сімейний альбом.

А поруч…

стояла ще одна маленька скринька з написом:

«Для родини Вальмор».

Ніхто не рухався.

Навіть вітер за дверима ніби стих.

Софія стояла на порозі й дивилася на альбом і маленьку скриньку.

У грудях дивно защеміло.

— Для… родини Вальмор… — тихо прочитала вона.

Лука повільно зайшов усередину.

На його обличчі змінилося все.

Подив.

Розгубленість.

І щось дуже схоже на спогад.

— Я не знав, що це місце існує, — майже пошепки сказав він.

Софія перевела погляд на тата.

Вперше за довгий час він виглядав не як людина, яка знає відповіді.

А як людина, яка теж шукає їх.

Вона підійшла до столу.

Обережно торкнулася сімейного альбому.

На обкладинці золотими літерами було написано: