Розділ 23. Останній лист

Сходи тихо поскрипували під ногами.

Ніхто не поспішав.

Навіть Софія, яка зазвичай бігла попереду, зараз піднімалася повільно.

Чомусь хотілося роздивитися кожну дрібницю.

На стіні висіли старі картини.

У кутку стояла висока ваза з намальованими квітами.

На перилах лежав тонкий шар пилу.

Але дивно…

Будинок не здавався чужим.

Софія зупинилася на останній сходинці.

Перед нею був довгий коридор.

Кілька дверей.

І велике вікно в кінці.

Сонячне світло падало просто на дерев'яну підлогу.

Вона мовчала.

Дивилася вперед.

І раптом тихо сказала:

— Я знаю це місце.

Усі подивилися на неї.

— Ти була тут маленькою, — лагідно відповів Лука.

Але вона повільно похитала головою.

— Ні… я не про це.

Вона нахмурилася.

Наче намагалася впіймати якусь думку.

— Я знаю, що за тими дверима…

Вона підняла руку.

І вказала на останні двері праворуч.

Лука здивовано кліпнув.

— Там була кімната твоєї мами.

Софія повільно опустила руку.

У коридорі стало тихо.

— Звідки я це знаю?

Ніхто не відповів.

Вона сама не чекала, що скаже це.

Просто… знала.

Раптом вона відчула легкий поштовх.

І опустила очі.

На її обличчі з'явилася маленька усмішка.

— Ну, а ти звідки знаєш?

Настя тихо засміялася.

— Він уже теж бере участь у розслідуванні.

Навіть Лука усміхнувся.

Напруга трохи зникла.

Софія ще раз подивилася на двері.

А потім пішла вперед.

Повільно.

Крок за кроком.

І з кожним кроком серце билося все швидше.

Нарешті вона зупинилася.

Просто перед дверима.

Стара латунна ручка.

Світле дерево.

І маленька подряпина збоку.

Софія завмерла.

Потім раптом сказала:

— Це я зробила.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Що? — перепитав Адріан.

Вона дивилася на подряпину.

Не кліпаючи.

— Це я подряпала двері…

Лука зблід.

— Принцесо…

Вона повернулася до нього.

— Я пам'ятаю.

У її голосі було стільки щирого здивування, ніби вона сама не вірила своїм словам.

— Я бігла… перечепилася… іграшка вдарилася об двері…

Лука кілька секунд мовчав.

Потім повільно посміхнувся.

— Це був дерев'яний кінь.

Софія різко підняла голову.

— Так…

Тепер уже здивувався сам Лука.

Бо це справді був маленький дерев'яний кінь.

Ніхто, окрім нього та Аурелії, не міг цього знати.

Запала тиша.

Софія дивилася на двері так, ніби бачила їх уперше.

А потім дуже тихо сказала:

— Я пам'ятаю все більше…

Лука підійшов ближче.

І лагідно торкнувся її плеча.

— Спогади повертаються.

Вона повільно кивнула.

Потім глибоко вдихнула.

Поклала руку на дверну ручку.

І раптом дуже по-дитячому запитала:

— Думаєш… мама була б рада, що ми прийшли?

Лука навіть не задумався.

Усміхнувся.

І тихо відповів:

— Софо… вона чекала на тебе весь цей час.

У дівчини защеміло в грудях.

Вона нічого не сказала.

Лише кивнула.

І повільно натиснула на ручку.

Двері відчинилися.

І всі завмерли.

Бо кімната виглядала так…

ніби Аурелія вийшла звідси лише кілька хвилин тому.

Ніхто не зайшов у кімнату одразу.

Усі просто стояли на порозі.

Наче боялися порушити тишу.

Сонячне світло падало крізь великі вікна.

Білі фіранки легко колихав вітер.

Біля вікна стояло крісло з пледом.

На столі лежали книги.

На полиці — маленькі порцелянові фігурки.

У вазі стояли засушені квіти.

І все було таким… живим.

Наче господиня справді вийшла лише на кілька хвилин.

Софія повільно зайшла всередину.

Її кроки були майже безшумними.

Вона дивилася навколо широко розплющеними очима.

Потім підійшла до столу.

Провела пальцями по книзі.

Торкнулася пледа.

І раптом усміхнулася.

— Вона любила світлі кольори…

Лука завмер.

— Так.

Софія повернулася до нього.

— Звідки я це знаю?

Він не відповів.

Бо сам не знав.

Вона підійшла до книжкової полиці.

Дістала одну книгу.

Потім другу.

І раптом без вагань потягнулася до третьої.

Дуже старої.

У темно-синій обкладинці.

Відкрила її.

І звідти випала фотографія.

Софія швидко нахилилася.

Підняла її.

І застигла.

На фотографії була молода Аурелія.

Вона сиділа в цьому самому кріслі.

І тримала на руках маленьку дівчинку.

Світле волосся.

Широка усмішка.

Маленькі долоньки.

Софія перестала дихати.

— Це…

Лука підійшов ближче.

І усміхнувся.

— Це ти.

Запала тиша.

Софія довго дивилася на фотографію.

Потім дуже тихо сказала:

— Я була така маленька…

Вона не відводила очей від світлини.

Раптом її губи здригнулися.

— Вона дивиться на мене…

Лука м'яко усміхнувся.

— Бо дуже тебе любила.

Софія ще кілька секунд мовчала.

Потім несподівано засміялася.

Тихо.

Щиро.

— А в мене смішне волосся.

Настя розсміялася.

— Дуже смішне.

Навіть Лука засміявся.

Напруга потроху зникала.

Софія ще раз подивилася на фотографію.

І раптом завмерла.

Її погляд упав на невеликий письмовий стіл біля вікна.

— Татку…

— Що?

Вона вказала вперед.

На столі стояла маленька дерев'яна скринька.

А зверху лежав білий конверт.

На ньому був лише один напис:

«Для моєї любої Софії.»

У кімнаті стало тихо.

Дуже тихо.

Софія повільно підійшла ближче.

Її серце билося так голосно, що, здавалося, його чують усі.

Вона простягнула руку.

І обережно торкнулася конверта.

Наче боялася, що він може зникнути.

Потім ледь усміхнулася.