Розділ 22. Старий маєток

Ніхто не промовив ні слова.

Софія стояла перед відкритою схованкою й не могла відвести погляду від синьої книги та конверта.

Усе це залишила мама.

Для неї.

Саме для неї.

Пальці трохи тремтіли.

Вона обережно взяла конверт.

На ньому було написано лише два слова:

«Старий маєток».

— Старий маєток? — тихо перепитала вона.

Лука різко підняв голову.

На його обличчі з'явилося здивування.

— Ні… не може бути.

Софія подивилася на нього.

— Татку, ти знаєш, про що йдеться?

Він мовчав кілька секунд.

Наче вагався.

Потім повільно кивнув.

— Так.

Усі подивилися на нього.

Навіть Енцо зробив крок ближче.

— Це був улюблений будинок Аурелії.

— Будинок мами? — здивувалася Софія.

— Так. Він стоїть далеко від міста, серед пагорбів. Туди майже ніхто не ходить.

Софія уважно слухала.

— Чому?

Лука сумно всміхнувся.

— Бо після всіх подій ми його закрили.

Запала тиша.

Софія повільно перевела погляд на конверт.

— Мама хоче, щоб ми поїхали туди?

— Схоже на те.

Вона подивилася на синю книгу.

І чомусь відчула дивне хвилювання.

Наче за цими сторінками ховається щось дуже важливе.

Адріан підійшов ближче.

— Відкриєш?

Софія ковтнула повітря.

І повільно відкрила книгу.

На першій сторінці була фотографія.

Молода Аурелія сиділа на траві біля великого світлого будинку.

Вона сміялася.

По-справжньому.

Щиро.

Софія завмерла.

— Я ніколи не бачила цієї фотографії…

Лука усміхнувся.

— Я її зробив.

Вона здивовано подивилася на тата.

Він дивився на фотографію так, ніби знову опинився в тому дні.

— Ми тоді були дуже молодими.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

Софія подивилася на маму на фотографії.

І раптом теж усміхнулася.

Вона була красивою.

Дуже красивою.

І дивно схожою на неї.

— У неї мій ніс… — несподівано сказала Софія.

Запала коротка тиша.

Потім Лука тихо засміявся.

— Так. І твоя усмішка теж від неї.

Софія знову подивилася на фото.

І відчула, як у грудях стало тепло.

Вперше їй здалося, що мама вже не така далека.

Наче вона зараз поруч.

Наче дивиться на неї й усміхається.

Тихо.

Лагідно.

Так, як тільки мами вміють.

Софія обережно закрила книгу.

Потім підняла очі.

— Я хочу поїхати до старого маєтку.

Ніхто не відповів одразу.

Потім Лука повільно кивнув.

— Добре.

Адріан подивився на Софію.

— Ти впевнена?

Вона подивилася на конверт у своїх руках.

Потім на медальйон.

І тихо сказала:

— Так.

У її голосі вже не було страху.

Лише дивне відчуття, ніби всі дороги поступово ведуть її до одного місця.

До правди.

До мами.

І до відповідей, яких вона чекала все життя.

Дорога до старого маєтку виявилася довшою, ніж очікувала Софія.

Карета повільно піднімалася вузенькою дорогою між пагорбами.

За вікном миготіли кипариси, виноградники та маленькі кам'яні будинки.

Софія сиділа біля вікна.

Однією рукою вона тримала мамин конверт, а другою легенько гладила живіт.

Раптом вона тихо засміялася.

— Що таке? — одразу запитав Адріан.

Вона опустила очі.

І в цю мить відчула ще один легкий поштовх.

Малюк знову ворухнувся.

Наче хотів нагадати про себе.

Софія усміхнулася ще ширше.

— Здається, комусь теж цікаво, куди ми їдемо.

Лука засміявся.

— Уже бере участь у пригодах.

— І навіть не питає дозволу, — пожартував Адріан.

Софія тихо розсміялася.

Настрій раптом став легшим.

І тут…

Ще один легенький поштовх.

Софія здивовано моргнула.

— Знову?

Вона поклала долоню на живіт.

Адріан помітив це.

— Знову рухається?

Вона кивнула.

— Мені здається, він сьогодні дуже активний.

Лука усміхнувся.

— А може, характером у маму.

Софія підняла очі.

— Це який?

— Допитливий.

Усі тихо засміялися.

Софія ще кілька секунд дивилася у вікно.

Потім несподівано сказала:

— Знаєте… я ніколи не думала, що буду сидіти в кареті в Італії, їхати до старого маєтку своєї мами, шукати сімейні таємниці… і ще й чекати дитину.

У кареті запала коротка тиша.

Потім Адріан усміхнувся.

— Якщо чесно, я теж такого не планував.

Софія засміялася.

Навіть Лука не стримав усмішки.

Саме в цю мить карета звернула за поворот.

І всі замовкли.

Попереду, на пагорбі, стояв великий світлий будинок.

Старий.

Красивий.

З високими вікнами та довгими балконами.

Його стіни трохи вкрилися плющем, але навіть час не зміг забрати його велич.

Софія повільно випрямилася.

Серце чомусь забилося швидше.

Вона не знала чому.

Просто дивилася.

І не могла відвести погляду.

— Це він? — тихо запитала вона.

Лука теж дивився на будинок.

У його очах з'явилася дивна тепла усмішка.

— Так, принцесо.

Софія ковтнула повітря.

— Тут жила мама?

— Так.

Вона мовчала.

Дивилася на старий маєток.

І раптом прошепотіла:

— Він… красивий.

Лука тихо усміхнувся.

— Саме це сказала Аурелія, коли побачила його вперше.

Софія повільно повернулася до тата.

— Справді?

— Слово в слово.

Вона здивовано моргнула.

Потім знову подивилася на будинок.

І сама не помітила, як усміхнулася.

Наче щось усередині підказувало їй:

«Ти тут не чужа.»

Карета зупинилася.

Ніхто не поспішав виходити.

Усі дивилися на старий маєток.

А Софія чомусь відчувала, що за цими дверима на неї чекає не тільки чергова таємниця.

А ще й частинка мами, яку вона ніколи не знала.

Кілька хвилин усі просто стояли й дивилися на будинок.