Розділ 21. Шлях до істини

Наступного ранку над озером Комо було незвично тихо.

Сонце повільно піднімалося над горами, а вода в озері виблискувала золотими відблисками.

Софія стояла біля вікна.

У руках вона тримала медальйон.

Вона майже не спала цієї ночі.

У голові знову і знову звучали слова Енцо:

«Останні двері можна відкрити тільки до заходу сонця…»

За спиною тихо відчинилися двері.

— Ти знову не спиш?

Софія обернулася.

У кімнату зайшов Адріан.

Вона ледь усміхнулася.

— Не можу.

Він підійшов ближче.

— Через те, що ми можемо знайти сьогодні?

Софія повільно кивнула.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім вона тихо сказала:

— Мені страшно.

Адріан уважно подивився на неї.

— Чого саме?

Вона опустила очі.

— А якщо правда змінить усе?

Він задумався.

Потім лагідно відповів:

— Можливо.

Софія підняла голову.

— І тебе це не лякає?

Він усміхнувся.

— Лякає.

Вона здивувалася.

— Справді?

— Я теж людина, Софо.

Вона вперше за ранок тихо засміялася.

Адріан підійшов ще ближче.

— Але знаєш що?

— Що?

Він обережно взяв її за руку.

— Я краще дізнаюся важку правду, ніж усе життя житиму в невідомості.

Софія мовчала.

Потім кивнула.

— Напевно… ти маєш рацію.

Саме в цей момент у двері постукали.

— Можна?

До кімнати зазирнув Лука.

Він усміхнувся.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, татку.

Лука подивився на них обох.

— Усі вже готові. Ми можемо вирушати до музичного павільйону.

Софія мимоволі стиснула медальйон.

Серце забилося швидше.

Сьогодні.

Сьогодні вони можуть знайти відповіді.

Лука підійшов до доньки.

— Готова, принцесо?

Вона подивилася у вікно.

На озеро.

На гори.

Глибоко вдихнула.

І тихо відповіла:

— Ні.

Лука усміхнувся.

— Я теж.

Софія здивовано подивилася на нього.

Він лагідно торкнувся її плеча.

— Але ми підемо туди разом.

Вона усміхнулася.

І вперше за ранок страх став трохи меншим.

За кілька хвилин усі зібралися біля входу до вілли.

Карета вже чекала.

Енцо тримав другий ключ.

Лука — стару фотографію Аурелії.

А Софія міцно стискала свій медальйон.

Вона ще не знала, що саме знайде в музичному павільйоні.

Але відчувала:

сьогодні вона стане ще на один крок ближче до мами… і до істини, яку та берегла багато років.

Карета повільно їхала вузенькою дорогою вздовж озера Комо.

Сонце вже піднялося високо.

Вода виблискувала, ніби була всипана маленькими діамантами.

Софія сиділа біля вікна.

Вона мовчала.

Медальйон лежав у її долоні.

Адріан сидів поруч і час від часу дивився на неї.

Він помітив, що вона знову хвилюється.

— Про що думаєш?

Софія не одразу відповіла.

Потім тихо сказала:

— Про маму.

Лука, який сидів навпроти, підняв очі.

— Про Аурелію?

Софія кивнула.

— Я так мало про неї знаю…

У кареті запала тиша.

Лука подивився у вікно.

На його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— А знаєш, якою була твоя мама?

Софія одразу повернулася до нього.

— Якою?

Він засміявся.

— Вона дуже любила музику.

— Справді?

— Дуже. Особливо любила приходити до музичного павільйону.

Софія уважно слухала.

— Вона сідала на лавку біля озера і могла годинами слухати, як грають музиканти.

Він на мить замовк.

Наче знову бачив це перед собою.

— Іноді вона починала сміятися без причини.

— Без причини?

Лука усміхнувся.

— Казала, що щасливій людині не завжди потрібна причина для усмішки.

Софія теж ледь усміхнулася.

— Мені здається… вона була дуже доброю.

Лука подивився на доньку.

І тихо сказав:

— Ти багато чого взяла від неї.

Софія здивувалася.

— Я?

— Так.

Вона опустила очі.

І несподівано усміхнулася.

Саме в цю мить карета трохи підстрибнула на нерівній дорозі.

Софія тихо ойкнула.

І поклала руку на живіт.

Адріан одразу повернувся до неї.

— Все добре?

Вона кліпнула.

Потім усміхнулася.

— Здається… так.

Через секунду знову відчула легкий рух.

І її очі округлилися.

— Адріане…

— Що?

Вона ледь засміялася.

— Знову.

Він нічого не зрозумів.

Софія обережно взяла його руку.

І поклала собі на живіт.

За кілька секунд він теж відчув легкий поштовх.

Він завмер.

Софія подивилася на нього і тихо засміялася.

— Привітався.

На губах Адріана з'явилася така щира усмішка, що навіть Лука це помітив.

Він тихенько посміхнувся і відвернувся до вікна.

Нехай цей момент належить тільки їм.

Через кілька хвилин карета почала сповільнюватися.

Лоренцо визирнув у вікно.

І тихо сказав:

— Ми приїхали.

Софія підняла голову.

За деревами виднівся старий музичний павільйон.

Саме той, про який стільки років тому їй розповідала мама у своїх листах.

І чомусь серце підказувало:

тут на них чекає щось дуже важливе.
Карета зупинилася.

На кілька секунд ніхто не поворухнувся.

Софія дивилася у вікно.

Старий музичний павільйон стояв серед кипарисів і високих дерев.

Білі колони місцями вкрилися плющем.

Сходи були старими, але красивими.

А навколо панувала дивна тиша.

Наче саме місце чекало на них.

— Це тут… — тихо сказав Лука.

Софія повільно вийшла з карети.

Легкий вітер торкнувся її волосся.

Вона подивилася на озеро.

І раптом у грудях дивно защеміло.

Наче вона вже колись була тут.

Наче це місце знало її.

— Софо?

Вона озирнулася.

Поруч стояв Адріан.

— Усе добре?

Вона кивнула.

— Так… просто тут дивне відчуття.