Розділ 19. Зрада

Наступного ранку у віллі було незвично тихо.

Софія сиділа на терасі. Перед нею лежали другий ключ і медальйон Вальморів.

Вона задумливо дивилася на озеро.

Адріан приніс їй чай.

— Осінній цитрусовий, як ти любиш.

Софія усміхнулася.

— Дякую.

Він сів поруч.

І раптом до вілли швидко підбіг Лоренцо.

Виглядав він стривоженим.

— Пані Софіє… у нас проблема.

Софія одразу підвела голову.

— Що сталося?

Лоренцо простягнув їй лист.

— Це знайшли біля воріт.

Софія відкрила конверт.

Там було лише одне речення:

«Не довіряйте всім, хто поруч із вами. Хтось уже зрадив родину Вальмор.»

Усі завмерли.

— Що?.. — тихо промовила Софія.

Лука взяв лист.

Його обличчя стало серйозним.

Селестіна зблідла.

Розалі здивовано прикрила рот рукою.

Запала тиша.

І раптом Софія прошепотіла:

— Зрадив?..

Вона повільно подивилася на всіх.

На Луку.

На сестер.

На Лоренцо.

На Адріана.

Уперше за довгий час їй стало страшно.

— Але… хто?

Ніхто не відповів.

І саме в цей момент почувся ще один голос.

— Мабуть… я знаю.

Усі різко обернулися.

На порозі стояв Марко.

У руках він тримав стару папку.

Він виглядав стривоженим.

— Я всю ніч працював в архіві.

Він поклав папку на стіл.

— І знайшов дещо про родину Вальмор.

Софія затамувала подих.

Марко відкрив папку.

Усередині лежала стара пожовкла фотографія.

На ній були Лука, Аурелія…

і ще один невідомий чоловік.

На звороті був напис:

«Наш друг, який обіцяв нас захищати.»

Марко підняв очі.

— Але через кілька років цей чоловік зник.

І саме після його зникнення почалися всі нещастя родини Вальмор.

У кімнаті стало тихо.

Софія дивилася на фотографію.

Раптом її пальці затремтіли.

Тому що обличчя незнайомця здалося їй дуже знайомим…

Софія не відводила погляду від фотографії.

Її серце забилося швидше.

— Ні… не може бути…

Адріан подивився на неї.

— Софо? Що таке?

Вона повільно підняла очі.

— Я вже бачила це обличчя.

Усі завмерли.

— Де? — одночасно запитали Лука й Марко.

Софія замислилася.

Потім раптом широко розплющила очі.

— У бібліотеці!

— Що? — здивувався Марко.

— На одному зі старих портретів. Там був цей чоловік.

Лука зблід.

— Це неможливо…

Марко швидко піднявся.

— Якщо цей портрет існує, нам потрібно його побачити.

Софія кивнула.

— Він був у закритій кімнаті.

Лоренцо здивовано подивився на неї.

— Закритій кімнаті? Але вона багато років ніким не відкривалася.

І тут Софія опустила погляд на другий ключ.

У кімнаті запала тиша.

Марко повільно промовив:

— Думаю… ми знайшли, від чого цей ключ.

Усі подивилися на золотий ключ.

Софія міцно стиснула його в руці.

— Тоді ходімо.

За кілька хвилин усі стояли перед старими дубовими дверима в бібліотеці.

На них був вирізьблений герб Вальморів.

Лука провів рукою по дереву.

— Ми не відкривали цю кімнату з дня зникнення Аурелії.

Софія зробила крок уперед.

Обережно вставила ключ у замок.

Клац.

Двері відчинилися.

Усередині було темно.

Лоренцо запалив свічку.

На стінах висіли старі картини.

На столі лежали книги.

І прямо навпроти дверей висів великий портрет.

Усі завмерли.

На ньому були Лука, Аурелія…

і той самий чоловік.

Софія тихо прошепотіла:

— Це він…

Марко підійшов ближче.

У нижньому куті картини був напис:

«Леонардо Россі — найвідданіший друг родини Вальмор.»

Запала тиша.

І раптом Лука зблід ще більше.

— Ні…

Усі подивилися на нього.

Він дивився на портрет так, ніби побачив привид.

— Я тільки зараз згадав…

— Що? — тихо запитала Софія.

Лука важко вдихнув.

І ледь чутно промовив:

— Перед своїм зникненням Аурелія сказала мені одну дивну фразу…

Він подивився на портрет.

— Вона сказала: «Якщо зі мною щось станеться… не довіряй Леонардо.»

У кімнаті стало зовсім тихо.

Софія відчула, як похололи руки.

Марко повільно подивився на фотографію.

Адріан став поруч із Софією.

І тихо сказав:

— Схоже… ми щойно знайшли людину, яка могла зрадити вашу родину.

За вікном раптом гримнув грім.

А зі старої книги, що лежала на столі, сам собою випав пожовклий лист…

Софія не відводила погляду від фотографії.

Її серце забилося швидше.

— Ні… не може бути…

Адріан подивився на неї.

— Софо? Що таке?

Вона повільно підняла очі.

— Я вже бачила це обличчя.

Усі завмерли.

— Де? — одночасно запитали Лука й Марко.

Софія замислилася.

Потім раптом широко розплющила очі.

— У бібліотеці!

— Що? — здивувався Марко.

— На одному зі старих портретів. Там був цей чоловік.

Лука зблід.

— Це неможливо…

Марко швидко піднявся.

— Якщо цей портрет існує, нам потрібно його побачити.

Софія кивнула.

— Він був у закритій кімнаті.

Лоренцо здивовано подивився на неї.

— Закритій кімнаті? Але вона багато років ніким не відкривалася.

І тут Софія опустила погляд на другий ключ.

У кімнаті запала тиша.

Марко повільно промовив:

— Думаю… ми знайшли, від чого цей ключ.

Усі подивилися на золотий ключ.

Софія міцно стиснула його в руці.

— Тоді ходімо.

За кілька хвилин усі стояли перед старими дубовими дверима в бібліотеці.

На них був вирізьблений герб Вальморів.

Лука провів рукою по дереву.

— Ми не відкривали цю кімнату з дня зникнення Аурелії.

Софія зробила крок уперед.

Обережно вставила ключ у замок.

Клац.

Двері відчинилися.