Розділ 18. Сліди минулого

Наступного ранку сонячні промені освітлювали віллу.

Софія сиділа у вітальні. Перед нею лежали старовинний ключ, листи Аурелії та маленька карта, яку вони знайшли напередодні.

Вона довго дивилася на них.

Потім раптом сказала:

— Покличте Марка. Може, він нам допоможе.

У кімнаті запала тиша.

Селестіна підняла брови.

Елеонора ледь усміхнулася.

Розалі перевела погляд на Адріана.

І всі одночасно подивилися на нього.

Адріан сидів у кріслі.

На його обличчі одразу з'явився серйозний вираз.

— Що? — запитав він.

Ніхто нічого не відповів.

Лука тихо засміявся.

— Не ревнуй.

— Я не ревную.

— Авжеж.

— Справді не ревную.

Лука усміхнувся ще більше.

— Принцесо, здається, твій наречений ревнує.

Софія здивовано подивилася на Адріана.

— Ревнуєш?

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Саме в цей момент він трохи насупився.

Софія не витримала і засміялася.

— Адріане, ти зараз дуже кумедний.

Він подивився на неї.

І сам ледь усміхнувся.

— Просто… ми тільки вчора заручилися.

Софія м'яко взяла його за руку.

— Марко — історик. Нам потрібна допомога.

Адріан глибоко зітхнув.

— Гаразд.

Лука поплескав його по плечу.

— Молодець.

Через деякий час у двері постукали.

До кімнати зайшов Марко.

— Добрий ранок.

— Марко! — усміхнулася Софія.

Він привітався з усіма і сів поруч із столом.

Його погляд одразу впав на старовинний ключ.

— Ого… де ви це знайшли?

Софія поклала перед ним лист.

— Мама залишила мені це. І написала, що моя справжня спадщина чекає там, де познайомилися батьки.

Марко уважно прочитав записку.

Потім подивився на ключ.

Його очі раптом стали дуже серйозними.

— Здається… я вже бачив такий символ.

Усі завмерли.

— Де? — майже одночасно запитали Софія й Адріан.

Марко підвів очі.

— У старому архіві міста. Там згадувався таємний сад і одна скриня, яку називали втраченою спадщиною Вальмор.

Софія затамувала подих.

— Тобто… це не просто легенда?

Марко повільно похитав головою.

— Думаю, ні.

Він уважно подивився на ключ.

І тихо додав:

— І мені здається, ми тільки-но знайшли перший слід до найбільшої таємниці вашої родини.

У кімнаті стало зовсім тихо.

А за вікном легенько подув вітер, ніби сама історія готувалася відкрити їм ще один секрет.

Минув один день.

Потім другий.

І вже два дні Адріан майже не розмовляв із Софією.

Він був поруч, сидів із усіма за столом, допомагав Лоренцо, але коли Софія щось запитувала — відповідав коротко або просто мовчав.

Софії ставало дедалі сумніше.

Того вечора вона знайшла його в саду.

Адріан стояв біля озера і дивився на воду.

Софія повільно підійшла до нього.

— Адріане…

Він не повернувся.

— Ти досі сердишся?

Мовчання.

Вона стала поруч.

— Тільки не мовчи.

Тиша.

Софія опустила очі.

— Твоє мовчання болить більше, ніж сварка.

Адріан міцніше стиснув руки.

Але нічого не сказав.

Софія підняла на нього очі.

— Якщо я тебе образила… скажи. Будь ласка.

Мовчання.

На її очах з'явилися сльози.

— Скажи хоч щось…

Адріан на мить заплющив очі.

Але все одно мовчав.

Софія більше не витримала.

Вона повільно розвернулася і пішла до вілли.

У коридорі сидів Лука й читав стару книгу.

Побачивши доньку, він одразу відклав її.

— Принцесо? Що сталося?

Софія сіла поруч.

І тихо запитала:

— Татку… чому він мовчить?

Лука уважно подивився на неї.

— Через Марка?

Вона кивнула.

— Я не хотіла зробити йому боляче. Я просто хотіла знайти відповіді про маму.

Лука лагідно взяв її за руку.

— Я знаю.

І саме в цей момент у дверях з'явився Адріан.

Він почув останні слова.

Лука подивився спочатку на нього, потім на доньку.

І важко зітхнув.

— Ви обоє дивні.

Софія підняла очі.

Адріан теж.

Лука усміхнувся.

— Один мовчить два дні, інша через це мало не плаче.

Запала тиша.

Лука підвівся.

— Думаю, вам треба поговорити.

І, залишивши їх удвох, повільно пішов.

Софія й Адріан залишилися самі.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Нарешті Адріан тихо сказав:

— Я не серджуся на тебе.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Тоді чому мовчав?

Він опустив погляд.

І ледь усміхнувся.

— Бо… злякався.

— Чого?

Він підняв на неї очі.

— Що одного дня ти розгадаєш усі таємниці… і більше не будеш мене потребувати.

Софія застигла.

А потім тихо запитала:

— Ти справді так подумав?

Він мовчки кивнув.

На очах Софії знову з'явилися сльози.

Але цього разу вона усміхнулася.

Повільно підійшла до нього.

І обережно взяла його за руку.

— Адріане… таємниці мами важливі.

Вона міцніше стиснула його долоню.

— Але ти теж важливий.

Він здивовано дивився на неї.

І вперше за два дні на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

Щойно Софія почула слова лікаря ще раз, вона раптом широко усміхнулася.

— Справді?..

Лука кивнув.

Адріан теж усміхнувся.

І раптом Софія підскочила з крісла.

— Софо, обережніше! — одразу сказав Адріан.

Але вона вже вибігла з кімнати.

— Принцесо! — вигукнув Лука.

Софія бігла коридором, притримуючи сукню.

Покоївки саме прикрашали залу.

Побачивши її, вони здивувалися.

— Пані Софіє? Що сталося?

Софія світилася від щастя.

І раптом схопила мотузку великого дзвона, який висів біля сходів.

Дзень!

Дзень!

Дзень!

По всій віллі пролунав дзвін.

Покоївки здивовано ахнули.

— Вона подзвонила в дзвін!

— Невже?..

— Невже це означає?..