Розділ 17. Втрачена спадщина

Ранкове сонце ніжно освітлювало кімнату Софії.

Вона повільно розплющила очі.

Кілька секунд лежала, дивлячись у стелю.

Потім усміхнулася.

Це був не сон.

Вона вдома.

Поруч — тато.

А на пальці блищала каблучка.

Софія підняла руку й кілька секунд просто дивилася на неї.

І раптом тихо засміялася.

У двері постукали.

— Пані Софіє, ви вже прокинулися? — почувся голос Беатріс.

— Заходьте!

У кімнату зайшли дві молоді покоївки — Беатріс і Лілія.

І обидві одразу широко усміхнулися.

— Вітаємо вас, пані! — сказала Беатріс.

— Із заручинами! — додала Лілія.

Софія трохи почервоніла.

— Ви вже знаєте?

Покоївки переглянулися й засміялися.

— Пані, про це вже всі говорять, — сказала Беатріс.

— Навіть кухар знає, — додала Лілія.

Софія сховала обличчя в подушку.

— Ні… як соромно…

Дівчата засміялися ще більше.

Через кілька секунд Софія виглянула з-за подушки.

В очах світилися веселощі.

— У мене до вас прохання.

— Слухаємо, пані.

Вона сіла на ліжку.

— Можете приготувати мені невеликий пікнік?

— Звичайно.

Софія на мить задумалася.

— І все те, що любили колись мама і тато.

— Пан Лука? — перепитала Лілія.

Софія кивнула.

— Так.

Вона усміхнулася.

— Я хочу поїсти з ним окремо.

Беатріс і Лілія тепло подивилися на неї.

— Це дуже гарна ідея, пані.

Софія підвелася.

Підійшла до вікна.

У саду вже розквітли квіти, а над озером кружляли чайки.

Вона тихо сказала:

— У мене ніби забрали багато років. І тепер хочеться надолужити хоча б трохи.

У кімнаті запала тиша.

Беатріс лагідно усміхнулася.

— Думаю, ваш тато буде дуже щасливий.

Софія повернулася.

І теж усміхнулася.

— Я сподіваюся.

За годину кошик для пікніка був готовий.

Домашній лимонад із м'ятою.

Свіжий хліб.

Сир.

Фрукти.

Маленькі тістечка.

І паста за старим сімейним рецептом.

Беатріс закривала кошик, коли раптом зупинилася.

— Пані Софіє…

— Так?

Покоївка дістала зі столу невеликий згорток.

— Це знайшли сьогодні вранці в бібліотеці.

Софія здивовано взяла його.

На пожовклому папері було написано:

«Для спадкоємиці Вальмор.»

Її серце пропустило удар.

— Для мене?..

Лілія невпевнено кивнула.

Софія повільно розгорнула папір.

Усередині лежав маленький старовинний ключ.

І записка.

Вона почала читати:

«Якщо ти знайшла цей ключ, значить, настав час повернути те, що було втрачено. Твоя справжня спадщина чекає там, де почалася історія твоїх батьків.»

Софія застигла.

На мить вона навіть перестала дихати.

І тихо прошепотіла:

— Що ще залишила мама?..

Софія все ще тримала в руках старовинний ключ.

Вона уважно дивилася на записку.

«Твоя справжня спадщина чекає там, де почалася історія твоїх батьків.»

— Що ще залишила мама?.. — тихо прошепотіла вона.

Раптом Беатріс і Лілія переглянулися.

Потім Беатріс загадково усміхнулася.

— Пані Софіє, часу на роздуми майже немає.

Софія підняла голову.

— Чому?

Лілія теж усміхнулася.

— Бо нам треба готуватися.

— До чого?

Обидві покоївки здивовано подивилися на неї.

— Ви що, забули?

Софія кліпнула.

— Про що саме?

Беатріс засміялася.

— Сьогодні ваше свято.

— Моє?

— Ваші заручини, пані.

Софія завмерла.

— Ой…

Лілія засміялася.

— Саме так.

Беатріс поставила руки на пояс.

— Сьогодні ввечері офіційно оголосять про ваші заручини з паном Адріаном.

— Офіційно?..

— Перед усіма.

Софія широко розплющила очі.

— Перед усіма людьми?

— Так.

— Усіма-усіма?

— Усіма-усіма.

Запала тиша.

Потім Софія сіла на край ліжка.

— Я не готова…

Покоївки ледь стримували сміх.

— Пані, учора ви показали каблучку цілому місту.

Софія прикрила обличчя руками.

— Не нагадуйте…

Лілія засміялася.

— Було дуже мило.

Софія подивилася на свою руку.

Каблучка блищала у ранковому сонці.

І сама не помітила, як усміхнулася.

У двері раптом постукали.

— Можна?

У кімнату зазирнув Адріан.

Він одразу помітив покоївок.

І Софію, яка сиділа червона від сорому.

— Я щось пропустив?

Беатріс ледь не засміялася.

— Нічого, пане.

Лілія швидко додала:

— Абсолютно нічого.

І вони майже втекли з кімнати.

Адріан здивовано подивився їм услід.

Потім на Софію.

— Що сталося?

Вона подивилася на нього.

І тихо сказала:

— Нас сьогодні офіційно заручають.

Він кілька секунд мовчав.

Потім усміхнувся.

— А… це.

— «А це»?!

Він засміявся.

— Чому ти так хвилюєшся?

— Бо це серйозно!

Він підійшов ближче.

Сів поруч.

І лагідно взяв її за руку.

— Софо…

Вона подивилася на нього.

— Так?

Він усміхнувся.

— Учора біля озера ти сказала «так».

Вона повільно кивнула.

— Сказала.

— І я був найщасливішою людиною у світі.

Софія дивилася на нього мовчки.

Він обережно стиснув її долоню.

— Тому сьогодні нічого не бійся.

Вона ледь усміхнулася.

— А якщо я забуду, що казати?

Він засміявся.

— Тоді я теж забуду.

Тепер уже засміялася і вона.

І раптом зрозуміла, що хвилювання потроху зникає.

Попереду був новий день.

День, який мав стати особливим.

А старовинний ключ і записка від Аурелії тихо лежали на столі, ніби нагадуючи:

історія втраченої спадщини тільки починалася.

Софія саме допивала чай, коли у двері знову постукали.

На порозі стояв Лоренцо.

У руках він тримав конверт із золотою печаткою.