Розділ 16. Лист, який змінив усе

Ранок у віллі Вальмор настав незвично тихим.

Промені сонця ковзали по старих стінах, а з саду долинав спів птахів.

Софія повільно розплющила очі.

Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться.

Потім згадала.

Тато.

Книга легенд.

Таємна кімната.

І записка від мами.

Вона різко сіла на ліжку.

У двері хтось тихо постукав.

— Софо? Не спиш? — почувся голос Луки.

Вона усміхнулася.

— Заходь!

Двері відчинилися.

Лука зайшов до кімнати, тримаючи дві чашки чаю.

— Доброго ранку, принцесо.

Софія усміхнулася ще ширше.

— Доброго ранку, татку.

Їй досі було незвично вимовляти це слово.

Але щоразу воно звучало все тепліше.

Лука помітив її усмішку і теж усміхнувся.

— Приніс тобі чай.

— Осінній цитрусовий?

— Саме такий.

Софія засміялася.

— Здається, всі знають, що я його люблю.

Він поставив чашку на столик.

Потім його погляд став серйозним.

У руках він тримав маленький конверт.

Старий.

Пожовклий від часу.

Софія одразу помітила.

— Що це?

Лука сів поруч.

— Ти пам'ятаєш записку?

Вона кивнула.

— «Відкрийте останню сторінку книги».

— Так.

Він обережно простягнув їй конверт.

— Ми знайшли це.

Софія завмерла.

На конверті красивим почерком було написано:

«Для Софії. Відкрити лише тоді, коли ти повернешся додому.»

Її руки затремтіли.

— Це…

Голос зник.

Вона провела пальцями по літерах.

Наче боялася, що вони зникнуть.

— Це почерк мами?

Лука тихо кивнув.

Софія відчула, як серце почало калатати.

Вона так довго шукала відповіді.

І ось…

Мама залишила їй лист.

Особисто для неї.

Софія кілька секунд просто дивилася на конверт.

Потім тихо сказала:

— Я боюся його відкривати.

Лука здивовано подивився на доньку.

— Чому?

На її очах з'явилися сльози.

— Бо це останнє, що вона написала мені.

Запала тиша.

Лука ніжно накрив її руку своєю.

— Я буду поруч.

Вона подивилася на нього.

На його теплі очі.

І повільно кивнула.

Обережно відкрила конверт.

У ньому лежав один аркуш паперу.

І маленька засушена квітка.

Біла.

Така сама, як та, яку їй колись подарувала незнайома жінка.

Софія затамувала подих.

Розгорнула лист.

І почала читати:

**«Моя люба Софіє.

Якщо ти читаєш цього листа, значить, ти повернулася додому.

І якщо ти зараз плачеш, то знай — я б дуже хотіла тебе обійняти.

Пробач, що мене не було поруч.

Пробач за всі запитання, на які тобі довелося шукати відповіді самій.

Але я зробила це лише тому, що хотіла тебе захистити.

Запам'ятай найважливіше: ти ніколи не була покинутою.

Тебе любили.

Щодня.

Щохвилини.

Твій тато любив тебе.

Я любила тебе.

І навіть коли нас не було поруч, ми думали про тебе.

Ти сильніша, ніж думаєш.

Ти добріша, ніж сама вважаєш.

І одного дня ти зрозумієш: твій найбільший дар — це здатність об'єднувати людей.

Тому не бійся любити.

Не бійся довіряти.

І обов'язково частіше усміхайся.

Тобі дуже личить усмішка.

І ще дещо…

Подивися на озеро сьогодні о заході сонця.

Там ти знайдеш останню відповідь.

З любов'ю назавжди,

твоя мама,

Аурелія.»**

Лист закінчився.

У кімнаті запала тиша.

По щоках Софії текли сльози.

Вона міцно притиснула лист до грудей.

І раптом заплакала.

По-справжньому.

Не від болю.

А від того, що вперше за багато років почула мамин голос.

Нехай лише в листі.

Але почула.

Лука обійняв доньку.

І вона відразу притулилася до нього.

— Вона мене любила… — прошепотіла Софія.

Лука поцілував її у волосся.

— Дуже любила, принцесо.

Софія міцніше притиснула лист.

І ще не знала…

що цього вечора біля озера її чекатиме правда, яка змінить усе її життя.

Після того як Софія дочитала лист, вона ще довго сиділа мовчки.

Лука був поруч.

Вона міцно притискала аркуш до грудей.

Раптом її погляд зупинився на останніх словах.

«Подивися на озеро сьогодні о заході сонця. Там ти знайдеш останню відповідь.»

Софія швидко підняла голову.

— Татку!

Лука здивовано подивився на неї.

— Що таке?

Вона показала рядок у листі.

— Тут підказка!

Він уважно прочитав.

— Справді…

У цей момент до кімнати зайшли Адріан, Лоренцо, Селестіна, Елеонора і Роза.

— Що сталося? — запитав Адріан.

Софія підбігла до нього.

Її очі світилися.

— Ми маємо йти до озера! Мама залишила мені підказку!

— Просто зараз?

— Ні. На заході сонця.

Усі переглянулися.

Лоренцо усміхнувся.

— Тоді нам залишається чекати.

День тягнувся дуже повільно.

Софія кілька разів дивилася на годинник.

Не могла сидіти на місці.

Адріан лише сміявся.

— Ти зараз протреш дірку в підлозі.

— Я хвилююся!

— Це помітно.

Вона усміхнулася.

І сама не помітила, як взяла його за руку.

Адріан подивився на їхні руки і теж усміхнувся.

Нарешті сонце почало сідати.

Небо стало рожевим і золотистим.

Усі вирушили до озера.

Софія майже бігла.

Коли вони підійшли до берега, вона озирнулася.

— І що тепер?

І раптом…

промінь сонця впав на великий камінь біля води.

На ньому щось лежало.

Софія швидко підійшла.

Маленька дерев'яна скринька.

На кришці було вирізьблено:

«Для Софії.»

У неї затремтіли руки.

Вона відкрила скриньку.

Всередині лежала фотографія.

На ній були Лука, Аурелія і маленька Софія.

Усі троє сміялися.

А поряд лежала записка.

«Найбільший скарб нашої родини — це любов. Якщо ти знайшла цей лист, значить, наша сім'я знову разом.»