Розділ 15. Родинна легенда

Двері до таємної кімнати повільно відчинилися.

У коридорі стало холодно.

Свічки затремтіли.

Софія не могла відвести погляду від постаті біля дверей.

Лука завмер.

— Ауреліє?..

У цей момент Адріан зробив крок уперед.

Його голос звучав спокійно, хоча він теж хвилювався.

— Зачекайте. Не поспішаймо.

Софія подивилася на нього.

На її очах були сльози.

— Але я чула мамин голос…

Адріан м'яко відповів:

— Я знаю. І ми дізнаємося правду. Разом.

Софія кілька секунд дивилася на нього.

Потім повільно кивнула.

Він обережно взяв її за руку.

— Я поруч.

Вона ледь усміхнулася.

У цей момент постать біля дверей зникла.

Наче розчинилася у світлі місяця.

Усі завмерли.

— Куди вона поділася? — прошепотіла Софія.

Лоренцо зробив знак рукою.

— Ходімо.

Вони повільно зайшли до кімнати.

Всередині було багато старих книг.

На стінах висіли портрети.

У центрі стояв круглий стіл.

А на ньому лежала велика книга в синій обкладинці.

Лоренцо підійшов ближче.

І зблід.

— Я не бачив її багато років…

— Що це? — запитала Софія.

Він подивився на неї.

— Це Книга легенд родини Вальмор.

Софія підійшла ближче.

На обкладинці був намальований золотий медальйон.

Такий самий, як у неї на шиї.

Вона здивовано торкнулася його.

І раптом книга сама відкрилася.

На першій сторінці було написано:

«Одного дня до Комо повернеться донька озера. Вона носитиме золотий медальйон і відкриє двері минулого. Саме вона возз'єднає родину та знайде загублену правду.»

У кімнаті стало тихо.

Софія підняла очі.

— Це… про мене?

Лука повільно кивнув.

Лоренцо усміхнувся.

— Схоже, що так, пані Софіє.

Вона не могла повірити.

Перегорнула сторінку.

І завмерла.

Там був старий малюнок.

Чоловік.

Жінка.

І маленька дівчинка із золотим медальйоном.

Дівчинка була дуже схожа на неї.

Софія відчула, як серце забилося швидше.

— Це неможливо…

Лука підійшов ближче.

І раптом на його очах з'явилися сльози.

Бо під малюнком було написано:

«Для нашої доньки Софії. Якщо ти читаєш ці слова, значить, ти повернулася додому.»

Софія прикрила рот долонею.

На сторінці стояв підпис:

Аурелія Вальмор.

Кімната стихла.

Софія сиділа за старим столом і не могла відвести погляду від книги.

«Для нашої доньки Софії. Якщо ти читаєш ці слова, значить, ти повернулася додому.»

Літери почали розпливатися перед очима.

На сторінку впала сльоза.

Потім ще одна.

— Вона… вона знала, що я повернуся… — прошепотіла Софія.

Лука опустився поруч із донькою.

У нього теж тремтів голос.

— Твоя мама ніколи не переставала в тебе вірити.

Софія різко обійняла книгу.

Наче це була остання річ, яка залишилася від мами.

— Я так хочу її побачити…

Лука заплющив очі.

Йому було боляче чути ці слова.

Він ніжно погладив доньку по волоссю.

— Я теж…

Запала тиша.

Навіть Лоренцо мовчав.

Адріан дивився на Софію і вперше бачив її такою беззахисною.

Не смішною.

Не сміливою.

А просто дівчиною, яка дуже сумувала за мамою.

Через кілька хвилин він тихо заговорив:

— Софо…

Вона підняла заплакані очі.

— Мм?

— Твоя мама залишила тобі не лише таємниці.

— Що ще?

Він м'яко усміхнувся.

— Вона залишила тобі любов. Подивися, скільки людей тебе чекали.

Софія озирнулася.

Лука.

Лоренцо.

Селестіна.

Елеонора.

Роза.

І Адріан.

Усі дивилися на неї тепло.

Наче вона справді була частиною їхньої родини.

І раптом Софія усміхнулася крізь сльози.

Невпевнено.

Але щиро.

Пізніше того вечора всі повернулися до вілли.

Було вже дуже пізно.

У коридорах панувала тиша.

Лише за вікном шумів легкий вітер.

Софія зайшла на кухню.

Поставила чайник.

Відкрила шафку.

Дістала апельсини, лимон і трохи кориці.

Саме тоді у дверях з'явився Адріан.

— Ти не спиш?

Вона обернулася.

— Не можу.

Він сів за стіл.

— Я теж.

Софія почала різати цитрусові.

Через кілька хвилин кухня наповнилася теплим ароматом апельсина й кориці.

Адріан усміхнувся.

— Осінній цитрусовий чай?

Вона здивувалася.

— Ти пам'ятаєш?

Він кивнув.

— Ти його любила ще маленькою.

Софія засміялася.

— Схоже, я багато чого забула.

Вона поставила перед ним чашку.

— Тримай.

Він взяв її обома руками.

Чай був гарячим.

Від нього піднімалася легка пара.

— Дякую.

Софія сіла навпроти.

Кілька хвилин вони мовчали.

Пили чай.

І просто слухали ніч.

Потім Адріан тихо сказав:

— Знаєш, сьогодні ти багато плакала.

Вона усміхнулася.

— Я й сама помітила.

— Але ти все одно дуже сильна.

Софія подивилася на нього.

— Не думаю.

— Думаю.

Вона мовчала.

А він продовжив:

— Не кожен зміг би повернутися сюди, дізнатися стільки правди й не зламатися.

На очах Софії знову блиснули сльози.

Але цього разу вони були іншими.

Теплими.

Вона тихо запитала:

— Ти правда так думаєш?

Адріан усміхнувся.

— Правда.

Запала тиша.

За вікном шумів вітер.

У кухні пахло цитрусами.

І раптом Софія зрозуміла:

сьогодні вона вперше за багато років не почувалася самотньою.

Лука не міг заснути.

У віллі вже всі розійшлися по кімнатах.

Ніч була тихою.

Він стояв на балконі й дивився на озеро Комо.

Місячне світло відбивалося у воді.

У руках він тримав стару фотографію.

На ній були він, Аурелія і маленька Софія.

Софії тоді було лише кілька років.