Розділ 13. Небезпечна правда

Опівніч.

Старий годинник у палаці пробив дванадцять разів.

Дзінь…

Дзінь…

Дзінь…

У залі стало так тихо, що було чути потріскування свічок.

І раптом…

на другому поверсі пролунав дивний звук.

Наче хтось повільно відчинив старі двері.

Софія здригнулася.

— Ви чули?

Лука і Лоренцо переглянулися.

На їхніх обличчях з'явилося занепокоєння.

— Ні… — тихо сказав Лоренцо. — Тільки не сьогодні…

— Що сталося? — запитала Софія.

Ніхто не відповів.

Тоді вона подивилася на тата.

— Татку?

Лука важко видихнув.

— Є одна правда, яку ми приховували багато років.

— Яка?

Лука мовчав.

Йому було важко говорити.

Софія міцніше стиснула його руку.

— Будь ласка… скажи.

Лука подивився на доньку.

На її очі.

Такі схожі на очі Аурелії.

І нарешті заговорив:

— Твоя мама зникла не випадково.

У Софії перехопило подих.

— Що?..

— Вона знайшла дещо в цьому палаці.

— Що саме?

Лоренцо повільно дістав із кишені маленький золотий ключ.

— Ось це.

Софія здивовано дивилася на нього.

— Ключ?

— Так. Його залишила Аурелія.

— Від чого він?

Запала довга тиша.

Лоренцо підняв очі.

— Від кімнати, якої немає на жодному плані палацу.

Усі завмерли.

— Такого не може бути… — прошепотіла Софія.

— Може.

Лука опустив очі.

— У цій кімнаті твоя мама знайшла старі документи.

— І?

Він подивився на неї.

— Вони доводили, що історія родини Вальмор не така, як усі думали.

— Я не розумію…

Лоренцо тихо сказав:

— Ти не просто спадкоємиця цієї вілли, Софіє.

Вона здивовано кліпнула.

— Тоді хто я?

Запала тиша.

Лука повільно поклав руки їй на плечі.

— Ти остання законна спадкоємиця всього роду Вальмор.

Софія застигла.

— Я?..

Він кивнув.

— Саме ти.

— Але чому це небезпечно?

Лука на секунду заплющив очі.

— Бо багато років тому були люди, які не хотіли, щоб правда відкрилася.

— Люди?

— Так.

Софія відчула, як по спині пробіг холодок.

У цей момент згори знову почувся звук.

Скрип.

Наче хтось зробив крок.

Софія різко підняла голову.

— Там хтось є.

— Ні! — майже одночасно сказали Лука і Лоренцо.

Але було пізно.

Софія вже дивилася на темний коридор другого поверху.

І сама не розуміла чому…

але їй здавалося, що хтось чекає саме на неї.

Раптом вітер відчинив одне з вікон.

Свічки затремтіли.

І на сходах щось блиснуло.

Маленький золотий медальйон.

Такий самий, як той, який Софія носила на шиї з дитинства.

Вона завмерла.

— Це… неможливо…

Лука зблід.

А Лоренцо пошепки сказав:

— Ауреліє… що ти залишила своїй доньці?..