Розділ 12. Бал у старому палаці

Ранок у Комо був незвичайно сонячним.

Після нічної грози повітря стало свіжим, а озеро блищало так, ніби його всипали тисячами маленьких діамантів.

Софія повільно розплющила очі.

І одразу помітила дещо дивне.

На кріслі біля вікна лежав плед.

А на маленькому столику стояла чашка вже холодного чаю.

Вона сіла на ліжку.

І раптом згадала вчорашній вечір.

Гроза.

Таємниці.

Поцілунок у лоб.

І Адріан…

Вона швидко оглянула кімнату.

Його вже не було.

На столику лежала маленька записка.

Софія взяла її.

«Доброго ранку, принцесо. Ти заснула, тому я не став тебе будити. Сніданок чекає внизу. І так, сьогодні нас чекає нова пригода. — Адріан.»

Вона сама не помітила, як усміхнулася.

— Принцесо… — тихо повторила вона.

У двері постукали.

Не чекаючи відповіді, до кімнати влетіла Роза.

— Ти вже не спиш?!

— Як бачиш.

Роза сяяла від радості.

— Софо! У нас новини!

— Які?

За нею зайшли Селестіна та Елеонора.

І всі троє виглядали надто загадково.

— Що сталося? — засміялася Софія.

Селестіна простягнула їй конверт.

Він був темно-синім із золотим гербом.

— Запрошення.

— Куди?

— На бал.

Софія кліпнула.

— Який бал?

Елеонора усміхнулася.

— Бал у старому палаці Вальмор.

Запала тиша.

— Що?

Роза сіла поруч.

— Це давня традиція нашої родини. Раз на кілька років у старому палаці влаштовують вечір.

— Але навіщо?

Елеонора подивилася на неї дуже тепло.

— Тому що ти повернулася додому.

Софія мовчала.

Їй досі було дивно чути ці слова.

Наче це відбувалося не з нею.

— І я маю піти?

— Обов'язково.

Софія засміялася.

— У мене навіть немає сукні.

Три жінки переглянулися.

І почали сміятися.

— Що? — здивувалася вона.

Селестіна відчинила шафу.

І завмерла вже сама Софія.

Там висіло кілька неймовірно красивих суконь.

Біла.

Ніжно-блакитна.

Срібляста.

І темно-синя.

— Звідки вони тут?!

Елеонора усміхнулася.

— Аурелія приготувала їх багато років тому.

У Софії перехопило подих.

— Для мене?

Селестіна кивнула.

— Вона казала, що одного дня її донька повернеться до Комо і піде на свій перший бал.

У кімнаті стало тихо.

Софія підійшла ближче.

Провела пальцями по ніжно-блакитній сукні.

На очах з'явилися сльози.

— Мама… справді вірила, що я повернуся?

— Ніколи в цьому не сумнівалася, — тихо сказала Елеонора.

У двері хтось постукав.

— Можна?

Усі обернулися.

Це був Адріан.

Він зайшов до кімнати.

І завмер.

Софія стояла біля вікна.

Сонячне світло падало на її волосся.

А поруч висіли сукні.

Вона обернулася.

— Адріане… мене запросили на бал.

Він усміхнувся.

— Знаю.

— Ти теж підеш?

— Так.

— Добре.

Вона сказала це так щиро, що він навіть на секунду розгубився.

— Ти рада?

Софія усміхнулася.

— Так.

Запала коротка тиша.

Роза ледь стримувала усмішку.

Селестіна теж.

Елеонора зробила вигляд, що уважно дивиться у вікно.

Адріан нічого не розумів.

Софія раптом подивилася на нього.

— А вмієш танцювати?

Він усміхнувся.

— Трохи.

— А я ні.

— Навчимося.

Вона засміялася.

— Ми?

— Ми.

І чомусь від цього слова їй стало дуже тепло.

За вікном сонце піднялося ще вище.

А далеко на пагорбі стояв старий палац Вальмор.

Величний.

Таємничий.

І ніби чекав на свій перший бал…

і на історію, яка змінить життя Софії назавжди.

— Ми? — перепитала Софія й усміхнулася.

— Ми, — повторив Адріан.

Він простягнув їй руку.

— Один урок просто зараз.

Софія засміялася.

— Прямо тут?

— А чому ні?

Роза ледь не підстрибнула від радості.

— Так! Це буде цікаво!

Селестіна й Елеонора теж усміхнулися.

— Добре, — здалася Софія. — Але якщо я наступлю тобі на ногу, це не моя провина.

— Домовилися.

Вона поклала свою руку в його долоню.

І раптом замовкла.

Його рука була теплою.

Чомусь стало трохи ніяково.

Адріан теж на секунду затримав погляд на ній.

— Отже… спочатку один крок вперед.

Вони зробили крок.

— Потім убік.

Ще один.

— А тепер поворот.

Софія почала повертатися…

І випадково наступила йому на ногу.

Запала тиша.

Вона підняла голову.

— Я ж попереджала.

Роза вже сміялася.

Елеонора теж.

Навіть Селестіна усміхнулася.

Адріан зробив дуже серйозний вигляд.

— Так і знав.

Софія засміялася.

— Вибач.

— Нічого. У мене дві ноги.

Вона сміялася ще більше.

Через кілька хвилин вони спробували знову.

Цього разу вийшло краще.

Ще один крок.

І ще.

Софія почала розслаблятися.

Вона підняла очі.

І зрозуміла, що стоїть дуже близько до Адріана.

Занадто близько.

Він теж це помітив.

Кілька секунд вони мовчали.

Навіть Роза перестала сміятися.

І саме в цей момент до кімнати вбігла одна з покоївок.

— Пані Софіє!

Усі здригнулися.

— Що сталося? — запитала Софія.

Покоївка сяяла від радості.

— Приїхав кравець із палацу! Він привіз дещо для вас!

— Для мене?

— Так!

За хвилину до кімнати зайшов літній чоловік із великою коробкою.

Він поставив її на ліжко.

Потім уважно подивився на Софію.

І раптом усміхнувся.

— Неймовірно…

— Що таке? — здивувалася вона.

Чоловік ледь похитав головою.

— Ви дуже схожі на свою маму.

У кімнаті стало тихо.

Він обережно відкрив коробку.

І всі завмерли.

Усередині лежала сукня.

Ніжно-блакитна.

З маленькими срібними візерунками.