Розділ 11. Загублений щоденник

Ранок у віллі Вальмор настав тихо.

Софія прокинулася дуже рано.

Сонячні промені ковзали по стінах кімнати, а з озера долинав спів птахів.

Вона сіла на ліжку.

На тумбочці лежала маленька дерев'яна корона.

Поруч — лист від тата.

Вона обережно взяла його до рук.

Провела пальцями по паперу.

— Тату… ким ти був? І чому тебе немає поруч? — тихо прошепотіла вона.

У двері постукали.

— Пані Софіє, ви не спите? — почувся голос Лоренцо.

— Заходьте.

Лоренцо відчинив двері.

У руках він тримав стару коробку.

Вона була обтягнута темно-зеленою тканиною.

— Це знайшли сьогодні вранці.

Софія здивувалася.

— Що це?

Лоренцо ледь усміхнувся.

— Думаю… відповідь на багато ваших запитань.

Він поставив коробку на стіл.

Софія повільно відкрила її.

І завмерла.

Всередині лежав старий щоденник.

Темно-синій.

Золотими літерами було написано:

«Щоденник Аурелії Вальмор»

У Софії перехопило подих.

— Це… мамин?

Лоренцо кивнув.

— Так.

Вона обережно взяла його до рук.

Сторінки були пожовклі.

На першій сторінці було написано:

15 травня 1981 року

Сьогодні тато подарував мені цей щоденник. Він сказав, що спогади потрібно берегти, бо одного дня вони стають найціннішим скарбом.

Мого тата звати Алессандро Вальмор. Він найкращий тато у світі.

Сьогодні ми годували лебедів на озері Комо. А потім він сказав, що я колись стану сильною і доброю жінкою.

Софія усміхнулася.

— Мама була щасливою…

Лоренцо кивнув.

— Дуже.

Софія перегорнула сторінку.

3 вересня 1989 року

Сьогодні я вперше побачила Луку Моретті.

Він зовсім не схожий на тих хлопців, яких я знаю.

Він смішний.

І сказав, що озеро найкрасивіше ввечері.

Я не знаю чому, але мені захотілося поговорити з ним ще.

Софія підняла голову.

— Це тато?

— Так, — тихо відповів Лоренцо.

Вона перегорнула ще сторінку.

12 червня 1992 року

Я зрозуміла, що люблю Луку.

Мені страшно.

Бо наша історія непроста.

Але коли він усміхається, здається, що весь світ стає світлішим.

Софія усміхнулася.

— Це так гарно…

Вона продовжила читати.

І раптом завмерла.

27 серпня 1999 року

Сьогодні народилася моя донька.

Ми назвали її Софією.

Лука не відходить від неї ні на хвилину.

Він сказав, що вона схожа на маленьке сонце.

А ще пообіцяв, що буде найкращим татом у світі.

Сльози виступили на очах Софії.

Вона мовчала.

Потім перегорнула сторінку.

І раптом побачила знайоме ім'я.

8 липня 2005 року

Сьогодні до нас приїхав маленький Адріан зі своїм дідусем.

Софії він дуже подобається.

Вона постійно бігає за ним.

Сьогодні я почула, як вона сказала:

"Коли виросту, вийду заміж за Адріана."

Лука сміявся майже десять хвилин.

— Що? — почервоніла Софія.

Лоренцо ледве стримував сміх.

— Ви справді це казали.

— Ні!

— Казали.

Вона закрила обличчя руками.

Саме в цей момент у двері постукали.

— Можна?

У кімнату зазирнув Адріан.

— Лоренцо сказав, що ви щось знайшли…

Він замовк.

Софія повільно опустила руки.

Подивилася на нього.

І дуже дивно усміхнулася.

— Заходь…

— Що сталося?

Вона відкрила щоденник.

І прочитала вголос:

— «Коли виросту, вийду заміж за Адріана».

Запала тиша.

Адріан моргнув.

Ще раз.

І ще.

Потім повільно подивився на Лоренцо.

Той уже не стримував сміху.

— Ох, пане Адріане… ви були дуже популярні у п'ятирічної Софії.

Софія сховала обличчя в подушку.

— Я зараз помру від сорому…

Адріан дивився на неї кілька секунд.

А потім…

усміхнувся.

Дуже тепло.

І чомусь не міг перестати усміхатися.

А щоденник Аурелії лежав відкритим.

І здавалося…

це був лише початок усіх його таємниць.

Ранок у віллі Вальмор настав тихо.

Софія прокинулася дуже рано.

Сонячні промені ковзали по стінах кімнати, а з озера долинав спів птахів.

Вона сіла на ліжку.

На тумбочці лежала маленька дерев'яна корона.

Поруч — лист від тата.

Вона обережно взяла його до рук.

Провела пальцями по паперу.

— Тату… ким ти був? І чому тебе немає поруч? — тихо прошепотіла вона.

У двері постукали.

— Пані Софіє, ви не спите? — почувся голос Лоренцо.

— Заходьте.

Лоренцо відчинив двері.

У руках він тримав стару коробку.

Вона була обтягнута темно-зеленою тканиною.

— Це знайшли сьогодні вранці.

Софія здивувалася.

— Що це?

Лоренцо ледь усміхнувся.

— Думаю… відповідь на багато ваших запитань.

Він поставив коробку на стіл.

Софія повільно відкрила її.

І завмерла.

Всередині лежав старий щоденник.

Темно-синій.

Золотими літерами було написано:

«Щоденник Аурелії Вальмор»

У Софії перехопило подих.

— Це… мамин?

Лоренцо кивнув.

— Так.

Вона обережно взяла його до рук.

Сторінки були пожовклі.

На першій сторінці було написано:

15 травня 1981 року

Сьогодні тато подарував мені цей щоденник. Він сказав, що спогади потрібно берегти, бо одного дня вони стають найціннішим скарбом.

Мого тата звати Алессандро Вальмор. Він найкращий тато у світі.

Сьогодні ми годували лебедів на озері Комо. А потім він сказав, що я колись стану сильною і доброю жінкою.

Софія усміхнулася.

— Мама була щасливою…

Лоренцо кивнув.