Розділ 10. Марко

Наступного ранку вілла прокинулася дуже рано.

Сонце заливало сад золотим світлом, а з озера долинав тихий плескіт води.

Софія сиділа на терасі з чашкою кави.

Поруч лежала маленька дерев'яна корона, яку вона не захотіла залишати в кімнаті.

Усе, що вона дізналася вчора, досі не вкладалося в голові.

Вона народилася тут.

У неї були мама і тато, які її любили.

І… Адріан знав її ще в дитинстві.

Вона посміхнулася.

— Про що думаєте, пані?

Софія підняла голову.

Перед нею стояв Адріан.

У світлі ранкового сонця він виглядав зовсім по-іншому.

Спокійним.

Теплим.

І чомусь дуже рідним.

— Думаю про минуле.

Він сів навпроти.

— І до чого додумалися?

Вона засміялася.

— До того, що я боялася дракона.

Адріан теж усміхнувся.

— Дуже страшного дракона.

— Не смійся.

— Я й не сміюся.

— Смієшся.

Вони обоє засміялися.

Саме в цей момент у двір заїхав автомобіль.

Лоренцо визирнув у вікно.

— Хм…

— Що таке? — запитала Софія.

— Схоже, у нас гість.

З машини вийшов молодий чоловік.

Темне волосся.

Світла сорочка.

У руках — папка й кілька книг.

Він уважно подивився на віллу.

Потім усміхнувся.

— Вітаю!

Софія здивовано підвелася.

Незнайомець підійшов ближче.

— Перепрошую, ви Софія?

— Так…

Він простягнув руку.

— Марко Россі. Історик.

Софія здивовано моргнула.

— Історик?

— Саме так. Мені сказали, що на віллі Вальмор знайшли старі листи.

У цей момент Адріан чомусь насупився.

Ледь помітно.

Марко цього не помітив.

А ось Лоренцо — так.

Старий дворецький перевів погляд на Адріана.

Потім ледь усміхнувся.

— О-о…

— Що? — тихо запитав Адріан.

— Нічого.

— Лоренцо.

— Зовсім нічого.

Старий ледве стримував усмішку.

Тим часом Марко продовжив:

— Я багато років досліджую історію родини Вальмор. Особливо історію Аурелії.

Софія одразу зацікавилася.

— Ви знаєте про мою маму?

— Трохи.

— І можете розповісти?

— Звичайно.

Вона широко усміхнулася.

— Тоді заходьте!

І сама взяла його за руку, ведучи до тераси.

Адріан мовчки дивився їм услід.

Дуже мовчки.

Занадто мовчки.

Лоренцо кашлянув.

— Пане Адріане…

— Що?

— Ви зараз дивитеся на цього історика так, ніби він викрав вашу каву.

— Ні.

— Або собаку.

— У мене немає собаки.

— Або принцесу.

Адріан повернувся до нього.

Лоренцо ледь не засміявся.

— Ви ревнуєте.

— Що?!

— Ревнуєте.

— Ні.

— Ревнуєте.

— Ні!

Лоренцо усміхнувся.

— Ви навіть не помітили, як насупилися.

Адріан схрестив руки.

— Я не ревную.

— Звісно.

— І взагалі, він просто історик.

— Саме так.

— Він приїхав через листи.

— Так.

— І більше нічого.

Лоренцо вже ледве стримував сміх.

— Звичайно.

Адріан примружився.

— Ви спеціально?

— Трішки.

На терасі Софія саме сміялася з чогось, що сказав Марко.

Адріан знову подивився туди.

І сам не зрозумів, чому йому це не сподобалося.

Лоренцо помітив його погляд.

І усміхнувся ще ширше.

— Ох, пане Адріане…

— Що?

Старий похитав головою.

— Схоже, історія Аурелії — не єдиний роман, який починається біля озера Комо.

— Отже, ви справді знайшли листи Аурелії? — запитав Марко, сідаючи за стіл на терасі.

Софія кивнула.

— І не тільки листи.

Вона поклала перед ним маленьку дерев'яну корону.

Марко здивовано підняв брови.

— Це…

Він обережно взяв її до рук.

— Я бачив цей символ раніше.

— Де? — одразу запитала Софія.

Марко задумався.

— У старих записах про родину Вальмор.

Софія сіла ближче.

— І що там було написано?

Марко усміхнувся.

— Ви дуже нетерпляча.

— Є трохи.

Він засміявся.

І саме в цей момент Адріан поставив на стіл чашку кави.

Трохи голосніше, ніж було потрібно.

Марко здригнувся.

— Ой…

— Ваша кава, — спокійно сказав Адріан.

— Дякую.

— Будь ласка.

Запала дивна тиша.

Софія перевела погляд з одного на іншого.

Потім на Лоренцо.

Лоренцо дивився вбік і ледь стримував усмішку.

— Лоренцо… — тихо сказала вона.

— Мм?

— Що відбувається?

— Нічого.

— Ви усміхаєтесь.

— Я завжди усміхаюся.

Софія примружилася.

— Ви щось задумали.

— Зовсім ні.

Марко відкрив папку.

— Отже… сім'я Вальмор була відомою в Комо багато поколінь. Але найбільше легенд пов'язано саме з Аурелією.

Софія одразу забула про все інше.

— Розкажіть.

Марко подивився на озеро.

— Люди говорили, що вона завжди поверталася до цього місця.

— Чому?

— Бо вважала, що озеро зберігає пам'ять.

Софія замислилася.

— Пам'ять…

— Вона вірила, що люди можуть забути, але місця — ніколи.

Вітер легко ворухнув її волосся.

На кілька секунд запала тиша.

Потім Марко подивився на неї.

— Ви дуже схожі на неї.

— Я навіть не пам'ятаю її.

— Очима схожі.

Софія розгублено усміхнулася.

— Справді?

— Так.

— А ще… — почав Марко.

— Марко, — раптом перебив його Адріан.

Усі подивилися на нього.

— Так?

— Кава холоне.

Марко кліпнув.

— Так…

Він зробив ковток.

Лоренцо тихо кашлянув, щоб приховати сміх.

Через кілька хвилин Марко дістав пожовклий аркуш.

— Я дещо знайшов кілька років тому.

Софія нахилилася ближче.

— Що це?

— Копія сторінки зі щоденника Аурелії.

Вона затамувала подих.

Марко почав читати:

«Одного дня моя донька повернеться до Комо. І я хочу, щоб вона знайшла не лише правду про мене, а й людей, які любитимуть її так само сильно, як люблю я».