Розділ 9. Історія Аурелії

Двері горища повільно відчинилися.

У кімнаті пахло старими книгами та деревом.

Місячне світло падало через маленьке вікно прямо на письмовий стіл.

І на ньому лежали два конверти.

Софія повільно підійшла ближче.

Її руки трохи тремтіли.

На першому було написано:

«Для Софії. Від тата. Лука Моретті.»

А на другому:

«Для Адріана.»

Запала тиша.

— Для мене? — тихо перепитав Адріан.

Він виглядав здивованим.

Софія підняла на нього очі.

— Ти знав про це?

Він похитав головою.

— Ні…

Лоренцо підійшов ближче.

І раптом усміхнувся.

Тепло.

Ніби щось пригадав.

— Тепер я все розумію.

Усі подивилися на нього.

— Що саме?

Лоренцо подивився на Адріана.

— Це той самий лист.

— Який?

Лоренцо тихо засміявся.

— Колись давно твій дідусь сказав Луці: «Віддайте мені свою доньку».

Усі здивовано кліпнули.

Лоренцо засміявся ще більше.

— А Лука відповів: «А я вам теля віддам».

У кімнаті запала тиша.

А потім Роза не витримала й засміялася.

Селестіна теж.

Навіть Софія.

— Він справді так сказав? — сміючись, запитала вона.

Лоренцо кивнув.

— Саме так.

Навіть Адріан почав сміятися.

— Це найдивніша розмова, яку я чув.

Лоренцо витер сльозу від сміху.

— А потім Лука сказав дещо серйозно…

Його усмішка стала м'якшою.

— «Моя донька сама вирішить, кого любитиме».

Софія замовкла.

Лоренцо подивився на неї.

— І ще він казав, що ти з дитинства любила Адріана.

— Що? — одночасно вигукнули Софія та Адріан.

— Ти маленькою завжди чекала його приїзду до вілли.

Софія здивовано моргнула.

Ніби щось далеке ворухнулося в пам'яті.

Старий сад.

Сонце.

Хлопчик.

І сміх…

Вона швидко кліпнула.

Спогад зник.

Лоренцо взяв другий конверт і простягнув його Адріану.

— Читай.

Адріан повільно відкрив лист.

Почерк був незнайомий.

Він почав читати:

**«Адріане.

Якщо ти тримаєш цього листа, значить, доля знову привела тебе до нашої Софії.

Я не знаю, скільки тобі років зараз.

Але якщо ти поруч із нею, то прошу тебе лише про одне.

Бережи її.

Вона смілива, але іноді ховає біль за усмішкою.

Вона сильна, але часто почувається самотньою.

І хоч вона про це не говорить, їй дуже потрібні люди, які залишаться поруч.

Ми з Аурелією благословляємо вас.

Не бійся бути поруч із нею.

І передай своєму дідусеві…

Він знає, про що цей лист.

З повагою,

Лука Моретті.»**

У кімнаті стало дуже тихо.

Адріан опустив лист.

Не знав, що сказати.

Він підняв очі на Софію.

Вона теж дивилася на нього.

Повільно.

Здивовано.

Її серце знову почало битися швидше.

Лоренцо м'яко сказав:

— А тепер…

Він узяв інший конверт.

І простягнув його Софії.

— Лист від твого тата.

Софія затримала подих.

Обережно відкрила конверт.

Розгорнула пожовклий аркуш.

І почала читати:

**«Моя маленька Софіє.

Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене немає поруч.

І це найболючіше, що я можу написати.

Я хочу, щоб ти знала одну річ.

Я тебе не покинув.

Я шукав би тебе.

Я прийшов би за тобою.

Я б обійняв тебе.

І сказав би, що люблю тебе більше за все на світі.

Пробач, що не зміг цього зробити.

Одного дня ти дізнаєшся всю правду.

Але зараз прошу тебе тільки про одне.

Не думай, що ти була нелюбою дитиною.

Ти була нашим дивом.

Нашим сонцем.

І найбільшим щастям.

Люблю тебе.

Завжди.

Твій тато,

Лука Моретті.»**

Останній рядок розплився перед очима.

Софія більше не могла стримати сліз.

І цього разу вона плакала не від болю.

А тому що вперше в житті точно знала…

Її тато її любив.

Адріан ще раз перечитав лист.

Потім подивився на останній рядок:

«Передай своєму дідусеві. Він знає, про що цей лист.»

Він підняв очі.

— Дідусю… що вам хотів передати мій батько… тобто Лука?

Старий дворецький усміхнувся.

Так тепло, ніби раптом повернувся на багато років назад.

— Ох… Лука…

Він сів у крісло.

Усі чекали.

— Ви не зовсім правильно зрозуміли, — сказав він і подивився на Лоренцо. — Це не Лука сказав: «Віддайте мені свою доньку».

— А хто? — здивувалася Софія.

Старий усміхнувся ще ширше.

— Це сказав мій онук.

Усі подивилися на Адріана.

— Я?! — він мало не впустив лист.

— Ти.

— Але я цього не пам'ятаю!

— Тобі було шість років.

У кімнаті стало тихо.

Старий тихо засміявся.

— Одного разу ти побачив маленьку Софію. Вона сиділа в саду, тримала ляльку й плакала.

Софія кліпнула.

У голові промайнув якийсь спогад.

Сонце.

Квіти.

І хлопчик…

— Ти підійшов до Луки і дуже серйозно сказав: «Віддайте мені свою доньку».

У кімнаті пролунав сміх.

Роза ледве стримувалася.

Селестіна прикрила рот рукою.

Адріан почервонів.

— Ні… Ні, я такого не казав.

— Казав.

— Ні!

— А Лука відповів: «Добре, а що даси взамін?»

Старий уже сміявся.

— І ти подумав… а потім сказав: «Віддам бика і теля!»

Кілька секунд була повна тиша.

А потім усі розсміялися.

Навіть Софія.

Вона сміялася крізь сльози.

Адріан закрив обличчя руками.

— Я зараз піду звідси…

— Ні, не підеш, — сміючись, сказала Роза.

Старий витер сльозу від сміху.

— А потім сталося дещо ще цікавіше.

Він подивився на Софію.

Його усмішка стала ніжнішою.

— Коли настав час їхати, ти почала плакати.

Софія перестала сміятися.

— Я?

— Дуже сильно.

Вона здивовано кліпнула.

— Ти тримала Адріана за руку й казала: «Залишся…»