Розділ 8. Нічна знахідка

Коли Софія й Адріан повернулися до вілли, у великій вітальні ще горіло світло.

Було пізно.

Дуже пізно.

Софія тихо відчинила двері й навшпиньки зробила крок уперед.

— Тихенько… — прошепотіла вона.

Адріан ледь усміхнувся.

І саме в цей момент пролунав голос:

— Пізно повертаєтесь.

Софія аж підскочила.

На дивані сиділи Селестіна, Елеонора і Роза.

Перед ними стояв чайник, а на столі лежали книги.

Усі троє дивилися на неї.

— Ви мене налякали! — видихнула Софія.

Роза засміялася.

— Ми так і зрозуміли.

Елеонора уважно подивилася на неї.

— Ви мене налякали! — видихнула Софія.

Роза засміялася.

— Ми так і зрозуміли.

Елеонора уважно подивилася на неї.

Потім примружилася.

— Хмм…

Селестіна теж уважно дивилася.

— Щось не так.

Софія кліпнула.

— Що?

Роза широко усміхнулася.

— Ти світишся.

— Що?!

— Буквально сяєш, — сказала Елеонора.

— Очі блищать, — додала Селестіна.

Софія розгублено подивилася на них.

— Та ні…

Троє жінок переглянулися.

І водночас усміхнулися.

— Щось сталося, — сказала Роза.

— Нічого не сталося! — швидко відповіла Софія.

— Точно? — запитала Селестіна.

— Точно.

Елеонора ледь усміхнулася.

— Не вірю.

Софія почервоніла.

Адріан ледь стримував сміх.

Вона одразу подивилася на нього.

— Не смійся!

— Я нічого не кажу.

— Але думаєш!

Роза засміялася.

— Ой, тут точно цікава історія.

Софія швидко відвернулася.

І раптом усмішка зникла з її обличчя.

Вона подивилася у велике вікно.

На темне озеро.

На відображення місяця.

І тихо сказала:

— Нічого не сталося…

Усі одразу стали серйозними.

Софія опустила очі.

— Просто…

Запала тиша.

— Просто я знову думаю про одне й те саме.

Селестіна м'яко запитала:

— Про що?

Софія довго мовчала.

Потім ледь чутно сказала:

— Чому тато мене не забрав?

У вітальні стало тихо.

Навіть годинник ніби почав цокати повільніше.

Софія дивилася на підлогу.

— Якщо він любив маму… якщо любив мене…

Її голос затремтів.

— Чому він не прийшов?

Ніхто не відповів.

Елеонора повільно підійшла до неї.

Сіла поруч.

— Софіє…

— Я просто не розумію.

Вона підняла очі.

У них блищали сльози.

— Хіба можна залишити свою дитину?

Роза тихо видихнула.

Селестіна сумно дивилася на неї.

Елеонора обережно взяла її за руку.

— Інколи ми не знаємо всієї правди.

Софія мовчала.

— Можливо, він хотів тебе знайти.

— Можливо…

— Можливо, йому не дозволили.

— Можливо…

— А можливо, сталося щось, про що ми ще не знаємо.

Запала тиша.

Софія дивилася на їхні руки.

Потім дуже тихо запитала:

— Думаєте… він мене любив?

Селестіна одразу відповіла:

— Так.

Роза кивнула.

— Так.

Елеонора лагідно усміхнулася.

— Я впевнена.

І саме в цей момент…

звідкись зверху почувся дивний звук.

Стук.

Усі підняли голови.

Знову.

Стук.

Стук.

Софія насупилася.

— Це що було?

Запала тиша.

І раптом Лоренцо, який щойно зайшов до вітальні, повільно зблід.

Він дивився кудись нагору.

Дуже уважно.

— Ні…

— Що? — запитала Софія.

Він повільно перевів погляд на неї.

І тихо сказав:

— Цей звук…

Він ковтнув повітря.

— Він іде зі старого горища.

Запала тиша.

Роза здивовано моргнула.

— Там же ніхто не живе.

Лоренцо дивився нагору.

І чомусь виглядав стривоженим.

— Не живе…

Він зробив паузу.

— Але саме там колись була кімната Аурелії.

У вітальні запала тиша.

Стук зверху більше не повторювався.

Софія дивилася на стелю.

Потім на Лоренцо.

— Кімната… моєї мами?

Він повільно кивнув.

Його погляд був незвично серйозним.

— Так.

Софія відчула, як серце почало битися швидше.

— Але… що там?

Лоренцо зробив кілька кроків до сходів.

Потім озирнувся.

І тихо сказав:

— Можливо, саме там є те, що ти хочеш почути.

Софія завмерла.

— Що?

Він подивився їй просто в очі.

— Лист.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Лист? — перепитала Елеонора.

Лоренцо кивнув.

— Від твого тата.

У Софії перехопило подих.

— Від… тата?

Вона ледве вимовила ці слова.

Лоренцо сумно усміхнувся.

— Його звали Лука Моретті.

Це ім'я прозвучало так незвично.

Лука.

Її тато мав ім'я.

Не просто «тато».

Лука Моретті.

Вона тихо повторила:

— Лука…

Чомусь від цього стало тепло.

Наче це ім'я вона вже колись чула.

Дуже давно.

Можливо, уві сні.

Можливо, у спогадах, яких не пам'ятала.

— Ви знали його? — тихо запитала вона.

— Так.

— Він був хорошою людиною?

Лоренцо усміхнувся.

Тепло.

По-доброму.

— Дуже хорошою.

У Софії защипало в очах.

Вона швидко моргнула.

— І він написав мені лист?

— Написав.

— Чому я його не бачила?

Лоренцо опустив погляд.

— Бо Аурелія попросила сховати його до того дня, коли ти сама повернешся до Комо.

У кімнаті стало тихо.

Софія не могла поворухнутися.

Вона стільки років думала, що батько про неї забув.

А тепер…

Існував лист.

Для неї.

Від нього.

Раптом вона різко піднялася.

— Ходімо.

Селестіна здивувалася.

— Куди?

Софія подивилася на сходи.

— На горище.

— Зараз?

— Так.

Роза усміхнулася.

— Вона точно донька Аурелії.

Адріан ледь засміявся.

Софія вже стояла біля сходів.

Серце калатало так сильно, що вона ледве могла дихати.

Вона навіть не помітила, як Адріан став поруч.