Розділ 7. Таємний сад

Вечір над озером Комо був прохолодним.

Небо повільно темнішало, а над водою піднімався легкий туман. У віллі вже горіли ліхтарі, але Софії не сиділося в кімнаті.

Вона вийшла на балкон і вдихнула свіже повітря.

Десь далеко було чути спів цвіркунів.

І тиша.

Така незвичайна, ніби саме місто засинало.

— Не холодно?

Софія здригнулася.

Позаду стояв Адріан.

У руках він тримав теплий плед.

— Ти ходиш зовсім безшумно, — сказала вона.

Він ледь усміхнувся.

— А ти надто замислена.

Він простягнув їй плед.

Софія спочатку хотіла відмовитися, але прохолодний вітер змусив її передумати.

— Дякую.

Вона загорнулася в плед.

Стало тепліше.

Адріан сперся ліктями на перила балкона.

Кілька хвилин вони мовчали.

Дивилися на озеро.

На вогники міста.

На місяць, який відбивався у воді.

— Тут красиво, — тихо сказала Софія.

— Особливо ввечері.

Вона усміхнулася.

— Мені здається, я починаю розуміти, чому мама любила це місце.

Адріан подивився на неї.

— Думаю, вона була б рада.

Софія опустила очі.

— А я досі нічого про неї не знаю.

— Уже знаєш трохи.

Вона задумалася.

Так.

Аурелія любила озеро.

Любила листи.

Кохала її батька.

Любила її.

Від цих думок стало водночас тепло і сумно.

Раптом вона помітила щось унизу.

Серед дерев.

Маленьке світло.

Софія примружилася.

— Адріане…

— Мм?

— Що це?

Він подивився туди, куди вона показувала.

І завмер.

Кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Ні…

— Що?

Він повільно випрямився.

— Це неможливо.

Софія подивилася на нього.

Вперше за весь час він виглядав розгубленим.

— Що там?

Він знову перевів погляд на світло між деревами.

І дуже тихо відповів:

— Таємний сад.

Запала тиша.

— Який ще таємний сад?

Адріан дивився вниз.

— Про нього колись розповідала моя бабуся.

— І?

— Вона казала, що в сад можна потрапити лише тоді, коли він сам цього захоче.

Софія кліпнула.

— Це звучить як легенда.

— Так і є.

Він подивився на неї.

— Ніхто не бачив його багато років.

Прохолодний вітер знову ворухнув штори.

Софія перевела погляд на дерева.

Світло все ще було там.

М'яке.

Золоте.

Наче маленький ліхтар.

І чомусь…

їй здалося, ніби воно кличе саме її.

Вона зробила крок до дверей.

— Софіє?

Вона обернулася.

— Ходімо.

— Куди?

Вона усміхнулася.

І в її очах з'явився знайомий блиск.

— Шукати таємний сад.

Адріан важко видихнув.

— Зараз?

— Так.

— На вулиці темно.

— І що?

— Софіє…

Вона вже прямувала до сходів.

Адріан кілька секунд дивився їй услід.

Потім тихо засміявся.

І пішов за нею.

Бо за ці кілька днів він зрозумів одну річ:

якщо Софія вирішила знайти відповідь…

зупинити її майже неможливо.

А серед темних дерев унизу продовжувало світитися маленьке золоте світло.

Наче чекало на них багато років.

Вони спустилися сходами майже безшумно.

Ніч була прохолодною.

Вітер легенько гойдав гілки дерев, а над озером висів срібний місяць.

Попереду між деревами все ще мерехтіло золоте світло.

— Ти це теж бачиш? — тихо запитала Софія.

— Бачу, — так само тихо відповів Адріан.

Вони повільно йшли стежкою.

Трава була трохи вологою від вечірньої прохолоди.

Чим ближче вони підходили, тим сильніше Софія відчувала дивне хвилювання.

Наче вона вже колись тут була.

Раптом дерева розступилися.

І вони завмерли.

Перед ними відкрився невеликий сад.

Наче схований від усього світу.

Посередині стояв старий кам'яний фонтан.

Навколо росли білі квіти.

На гілках висіли маленькі ліхтарики, які й давали те золоте світло.

Було тихо.

Неймовірно тихо.

Софія повільно видихнула.

— Він справжній…

Адріан теж не міг відвести погляду.

— Я думав, це просто легенда.

Софія зробила кілька кроків уперед.

І раптом відчула щастя.

Дивне.

Незрозуміле.

Але дуже тепле.

Вона різко обернулася до Адріана.

Він стояв зовсім поруч.

Дивився на неї.

І усміхався.

Сам не знаючи чому.

А вона…

сама не розуміючи, що робить…

раптом обійняла його.

І швидко поцілувала в щоку.

Одразу ж відступила.

Очі стали великими від здивування.

— Я…

Запала тиша.

— Вибач…

Щоки Софії почервоніли.

— Я не знаю, чому це зробила…

Вона нервово засміялася.

— Можеш… нікому не казати?

Її серце билося так голосно, що їй здавалося, його чути на весь сад.

Адріан мовчав.

Просто дивився на неї.

Погляд Адріана

Він не чув вітру.

Не чув нічних звуків.

Лише дивився на Софію.

На її розгублене обличчя.

На рум'янець на щоках.

На те, як вона нервово стискає край пледа.

Його серце теж билося швидше.

Чому?

Він сам не знав.

Усього кілька днів тому ця дівчина була для нього незнайомкою.

А зараз…

вона стояла посеред таємного саду, дивилася на нього великими очима й просила нікому не розповідати про маленький поцілунок у щоку.

І чомусь…

він усміхнувся.

Тепло.

Дуже тепло.

— Добре, — тихо сказав він.

Софія кліпнула.

— Справді?

Він кивнув.

— Це буде наш секрет.

Вона полегшено видихнула.

І теж усміхнулася.

А над ними тихо мерехтіли маленькі ліхтарики.

І здавалося, ніби сам таємний сад…

був радий, що вони його знайшли.

У таємному саду було тихо.

Лише ліхтарики м'яко мерехтіли серед дерев.

Софія все ще стояла навпроти Адріана.

Після свого несподіваного поцілунку вона не знала, куди подіти очі.