Розділ 6. Ім'я з минулого

Софія все ще тримала третій лист у руках.

У коридорі було тихо.

Лише серце билося швидко-швидко.

Знизу знову почувся голос Адріана:

— Софіє? Ти йдеш?

Вона подивилася на Лоренцо.

Потім на лист.

Потім знову на нього.

І несподівано втомлено усміхнулася.

— Лоренцо…

— Так?

— А можете… поговорити з ним? Я пізніше підійду.

Лоренцо уважно подивився на неї.

В її очах була втома.

І смуток.

І сотня запитань.

Він м'яко усміхнувся.

— Звичайно.

Софія полегшено видихнула.

— Дякую.

Лоренцо вже хотів піти, але зупинився.

— Софіє?

— Так?

— Не хвилюйся.

Вона підняла очі.

— У тебе ще буде час почути всі відповіді.

Вона ледь усміхнулася.

— Сподіваюся.

Лоренцо кивнув і спустився вниз.

Через хвилину почувся звук дверей.

І тихі голоси.

Софія повільно підійшла до вікна.

За ним мерехтіли вогники Комо.

Озеро було спокійним.

Вона сперлася руками об підвіконня.

І раптом почула знайомі кроки.

— Я так і знав, що знайду тебе тут.

Софія озирнулася.

У дверях стояв Адріан.

Вона навіть не помітила, як він піднявся.

— Не пішов до гостя?

Він усміхнувся.

— Поки що ні.

Запала коротка тиша.

Потім він уважно подивився на неї.

— Ти плакала.

Це не було запитання.

Софія ледь усміхнулася.

— Трохи.

Адріан кілька секунд мовчав.

Потім запитав:

— Можу щось зробити?

Софія задумалася.

І несподівано сказала:

— Можеш принести холодний напій?

Він кліпнув.

— Усе?

Вона кивнула.

— Усе.

Адріан засміявся.

— Це найнесподіваніше прохання за сьогодні.

— Після трьох листів від мами я хочу просто щось холодне.

Він уже сміявся.

І Софія теж.

Нарешті вона знову відчула, що може дихати.

— Добре, — сказав Адріан. — Нікуди не йди.

— Обіцяю.

Через кілька хвилин він повернувся.

У руках були дві склянки лимонаду з льодом.

— Одна тобі.

— А друга?

Він сів на підвіконня.

— Мені.

Софія усміхнулася.

Вони мовчки зробили по ковтку.

Холодний напій був напрочуд смачним.

Кілька хвилин вони просто сиділи.

І дивилися на нічне озеро.

Потім Софія тихо сказала:

— Знаєш… мені здається, ніби я прожила тут усе життя.

Адріан подивився на неї.

— А мені здається, ніби ця вілла чекала саме на тебе.

Вона нічого не відповіла.

Тільки усміхнулася.

Раптом унизу пролунав сміх.

А потім голос Лоренцо:

— Ні, це точно вона!

І ще один голос.

Молодий.

Незнайомий.

І дуже здивований.

— Невже?.. Софія?..

Софія підняла голову.

У грудях щось дивно стиснулося.

Вона подивилася на Адріана.

Він теж почув.

І чомусь уже не усміхався.

— Схоже… твій історик знає твоє ім'я.

У кімнаті стало тихо.

Софія повільно поставила склянку.

І вперше за вечір їй стало цікаво…

Хто такий Марко?

І звідки він знає її ім'я?

Софія повільно спустилася сходами.

У вітальні біля каміна стояв незнайомий хлопець.

На вигляд йому було близько двадцяти шести років. Темне волосся, світла сорочка, через плече висіла шкіряна сумка, а в руках він тримав старий блокнот.

Лоренцо стояв поруч із ним.

Почувши кроки, хлопець обернувся.

Кілька секунд він просто дивився на Софію.

Наче намагався переконатися, що вона справді перед ним.

Першою заговорила вона:

— А ви хто?

Незнайомець усміхнувся.

— Я Маре.

Він простягнув руку.

— Слідчий… і трохи історик.

Софія здивовано моргнула.

— Слідчий?

— Саме так. Люблю розгадувати загадки минулого.

Він подивився на листи в її руках.

— А схоже, у вас їх зараз чимало.

Софія ледь усміхнулася.

— Це правда.

Маре сів у крісло.

— Лоренцо трохи розповів мені про вашу історію.

— Трохи?

Лоренцо винувато усміхнувся.

— Зовсім трохи.

Маре засміявся.

Потім його обличчя стало серйознішим.

— Я хочу допомогти.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Допомогти?

— Розгадати загадку.

У кімнаті стало тихо.

— Але… чому?

Маре задумався.

Потім відповів:

— Бо такі історії трапляються раз у житті.

Він подивився на старовинні картини.

— Загублена донька. Листи від матері. Таємниці старої вілли. Це не просто історія.

Він перевів погляд на неї.

— Це чиєсь життя.

Софія мовчала.

Його слова були простими.

І чомусь щирими.

Маре усміхнувся.

— Тож я допоможу трохи.

— А потім?

Він засміявся.

— А далі — знову самі.

— Самі?

— Так.

Він підняв очі до великого вікна.

За ним мерехтіли вогні Комо.

— Поки доля знову нас не приведе одне до одного.

Запала тиша.

Софія не знала чому, але ці слова зачепили її.

Наче це була не випадкова зустріч.

Наче все в цьому місті відбувалося не просто так.

Маре підвівся.

Дістав із сумки маленький старий ключ.

І поклав його на стіл.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Це що? — запитала Софія.

Маре ледь усміхнувся.

— Думаю… відповідь на ваш наступний лист.

І перш ніж хтось устиг щось сказати, він додав:

— Бо іноді найбільші таємниці ховаються не в листах…

Він подивився прямо на Софію.

— А за дверима, які ніхто не відкривав багато років.