Розділ 5. Перший лист

У бібліотеці панувала тиша.

Ніхто не рухався.

Ніхто не говорив.

Здавалося, навіть старий годинник на стіні перестав відраховувати секунди.

Софія стояла посеред кімнати, дивлячись на пожовклий лист у руках Селестіни.

«Ми знайшли тебе…»

Ці слова досі звучали в її голові.

Знайшли.

Наче вона була загубленою.

Наче хтось шукав її багато років.

Софія повільно опустилася в крісло біля каміна.

Вона більше не могла стояти.

Ноги стали важкими.

Усе, що сталося за останні два дні, було занадто.

Незнайоме місто.

Стара вілла.

Листи.

Ім'я Аурелії.

І тепер…

донька.

Її донька.

Вона.

— Софіє… — тихо покликала Селестіна.

Дівчина підняла очі.

— Чому мені здається, що це не про мене?

Її голос тремтів.

— Чому?

Ніхто не відповів.

Тому що ніхто не знав.

Елеонора підійшла ближче.

Вона обережно сіла поруч.

— Коли я була маленькою, моя бабуся розповідала мені легенду про дівчину, яка колись повернеться до Комо.

Софія мовчала.

— Я думала, це просто казка.

Елеонора ледь усміхнулася.

— Але зараз дивлюся на тебе… і вже нічого не знаю.

Софія опустила очі.

Вона теж більше нічого не знала.

Раптом Лоренцо підійшов до старого письмового столу.

Він уважно подивився на нього.

Провів рукою по дереву.

І завмер.

— Ні…

Усі підняли голови.

— Що сталося? — запитав Адріан.

Лоренцо повільно натиснув на різьблений візерунок збоку.

Почулося тихе клацання.

Невелика шухляда сама висунулася.

Софія здивовано кліпнула.

— Тут був сховок?

Лоренцо обережно відкрив його.

І дістав ще один конверт.

Набагато менший.

На ньому було лише кілька слів.

Він зблід.

Селестіна підійшла ближче.

— Що там написано?

Лоренцо повільно прочитав:

«Для моєї доньки. Перший лист.»

У кімнаті стало тихо.

Софія перестала дихати.

Для моєї доньки.

Її руки почали тремтіти.

Лоренцо подивився на неї.

— Думаю… цей лист адресований тобі.

Вона не одразу простягнула руку.

Боялася.

Дуже боялася.

Наче варто відкрити конверт — і все життя зміниться назавжди.

Але потім все ж узяла його.

Папір був теплим.

Ніби його торкалися лише кілька хвилин тому.

Софія повільно відкрила конверт.

Усередині лежав складений аркуш.

І маленька висушена квітка.

Вона розгорнула лист.

Почерк був красивим і рівним.

І чомусь уже здавався знайомим.

Вона почала читати:

«Привіт, моя маленька.

Якщо ти зараз читаєш цього листа, значить, ти вже достатньо доросла, щоб почути частину правди.

Я не знаю, скільки тобі років. Не знаю, чи любиш ти читати, чи боїшся грози, чи досі смієшся так дзвінко, як у дитинстві.

Але я знаю одне.

Я люблю тебе.

Любила від тієї миті, коли вперше взяла тебе на руки.

І любитиму завжди.

Якщо мене не буде поруч, не думай, що я тебе покинула.

Ні.

Просто інколи життя ставить перед нами вибір, який розриває серце.

Пробач мені за все, чого ти поки не розумієш.

І ще дещо…

Коли тобі буде страшно, вийди до озера. Воно пам'ятає нашу історію.

І пам'ятає тебе.

З любов'ю,

твоя мама,

Аурелія.»**

Софія дочитала останній рядок.

І більше не могла стримувати сліз.

Одна сльоза впала на папір.

Потім друга.

Вона притиснула лист до грудей.

Вперше в житті вона тримала в руках щось від своєї мами.

Не фотографію.

Не чужі слова.

А лист.

Написаний саме для неї.

Селестіна тихо заплакала.

Елеонора відвернулася до вікна.

Навіть Адріан мовчав.

А Лоренцо дивився на Софію так, ніби сам чекав цього моменту багато років.

І ніхто не намагався порушити тишу.

Бо інколи людина вперше зустрічає рідну людину…

через один старий лист.

У бібліотеці було тихо.

Софія сиділа в кріслі біля каміна й не відривала погляду від листа.

Вона перечитала його ще раз.

І ще.

Ніби боялася, що слова зникнуть.

«Я люблю тебе…»

У грудях щось боляче стиснулося.

Усе життя вона думала, що ніколи не почує цих слів від своєї мами.

Ніколи не дізнається, яким був її голос.

Якою була її усмішка.

Що вона любила.

І чи думала про неї.

А зараз…

У руках був доказ.

Її мама думала про неї.

Любила її.

Писала для неї.

Софія підняла очі.

Всі мовчали.

Ніхто не поспішав ставити запитання.

І вона була за це вдячна.

Раптом Адріан тихо сказав:

— Можна?

Вона подивилася на нього.

Він кивнув на лист.

Софія кілька секунд вагалася.

Потім простягнула його.

Адріан читав дуже уважно.

Повільно.

Наче боявся пропустити хоч одне слово.

Дочитавши, він повернув лист.

І вперше за весь час його очі були сумними.

— Вона дуже любила тебе.

Софія ледь усміхнулася крізь сльози.

— Думаю… так.

Лоренцо підійшов до вікна.

Довго дивився на озеро.

Потім тихо сказав:

— Вона часто говорила про тебе.

Усі подивилися на нього.

Софія теж.

— Ви пам'ятаєте?

Він кивнув.

— Дуже добре.

— Розкажіть…

Його погляд став далеким.

Наче він бачив не бібліотеку, а інший час.

— Коли ти була маленькою, вона любила носити тебе на руках. Навіть тоді, коли ти вже не хотіла сидіти спокійно.

Софія уважно слухала.

— Ти постійно сміялася.

І дуже любила дивитися на озеро.

Вона затамувала подих.