Розділ 3. Лист від бабусі

Ніч огорнула озеро Комо.

Небо стало темно-синім, а на воді мерехтіли сотні маленьких вогників із будинків на протилежному березі.

Софія повільно підіймалася кам'яною доріжкою до старовинної вілли.

У руці вона стискала срібний ключ.

У голові шуміло.

«Ти народилася тут.»

«Ти одна із нас.»

«Леді Софа повернулася.»

Усе це не вкладалося в голові.

Ще вчора вона була звичайною дівчиною, яка збиралася провести кілька тижнів в Італії.

А сьогодні незнайомі люди називають її леді і кажуть, що вона повернулася додому.

Додому…

Софія зупинилася.

Перед нею височіла вілла.

Увечері вона здавалася ще більш величною.

Світлі стіни відбивали місячне сяйво.

Високі колони відкидали довгі тіні.

На балконі тихо ворушилися штори, ніби в будинку хтось був.

Софія завмерла.

Потім похитала головою.

— Та годі, Софіє… Це просто вітер.

Вона дістала ключ.

Довго дивилася на нього.

І вставила в замок.

Тихе клацання.

Двері відчинилися.

Усередині було темно.

І тихо.

Дуже тихо.

Софія увімкнула ліхтарик на телефоні.

Промінь світла ковзнув по підлозі.

Великий хол.

Мармурові сходи.

Картини.

Старий годинник.

Висока стеля.

Це було красиво.

Неймовірно красиво.

Наче вона потрапила в іншу епоху.

Повітря пахло старими книгами і деревом.

Софія повільно зробила кілька кроків.

Її кроки лунко віддавалися в порожньому будинку.

Вона сама не знала чому, але їй не було страшно.

Навпаки.

Було дивно спокійно.

Наче вілла знала її.

І чекала.

Раптом щось тихо впало.

Софія здригнулася.

Вона повернулася на звук.

На підлозі лежав конверт.

Білий.

Новий.

Не старий.

Наче його поклали сюди зовсім недавно.

Софія насупилася.

Повільно підняла його.

І застигла.

На конверті було написано:

«Для моєї любої Софії.»

Почерк…

Вона знала цей почерк.

Серце почало битися швидше.

Ні.

Не може бути.

Тремтячими руками вона відкрила конверт.

Усередині лежав лист.

І маленька фотографія.

На ній Софії було років шість.

Вона сиділа на лавці разом із бабусею.

Обидві сміялися.

В очах защипало.

Софія сіла просто на сходинку.

І почала читати.

**«Моя люба Софіє.

Якщо ти читаєш цей лист, значить, ти знайшла віллу.

Я знала, що одного дня ти сюди приїдеш.

Пробач мені.

Мабуть, зараз у тебе більше запитань, ніж відповідей.

Можливо, ти злишся на мене.

Можливо, тобі боляче.

І ти маєш на це право.

Я багато років берегла одну таємницю.

Не тому, що хотіла тебе обманути.

А тому, що любила тебе більше за життя.

Ти була зовсім маленькою.

Ти багато сміялася.

Любила малювати гори й озеро, хоча навіть не пам'ятала цього місця.

А іноді серед ночі прокидалася і говорила одне слово: "Комо".

Тоді я зрозуміла, що минуле рано чи пізно покличе тебе.

І я не зможу тебе зупинити.

Тому вирішила, що, коли настане час, ти повинна сама знайти правду.

Не слухай усіх одразу.

Не поспішай.

Шукай.

Відчувай.

Дивись серцем.

І пам'ятай: ким би ти не виявилася, для мене ти завжди була і будеш моєю онукою.

Моєю дівчинкою.

І моїм найбільшим щастям.

З любов'ю,

твоя бабуся.»**

Лист закінчився.

Софія не ворушилася.

Дивилася на останні рядки.

І раптом очі наповнилися слізьми.

Одна сльоза впала на папір.

Потім ще одна.

Вона згадала бабусині пироги.

Її сміх.

Теплі обійми.

Як бабуся поправляла їй волосся перед школою.

Як сиділа біля її ліжка, коли вона хворіла.

Як казала:

«Я завжди буду поруч.»

Софія заплакала.

Тихо.

По-дитячому.

Бо вперше за цей день їй стало по-справжньому страшно.

А якщо все, що говорили люди внизу, правда?

А якщо вона справді не знає свого минулого?

А якщо бабуся приховала від неї набагато більше, ніж вона могла уявити?

Вона притиснула лист до грудей.

І підняла очі.

На другому поверсі горіло світло.

Софія різко підвелася.

Світло?

У покинутій віллі?

Серце завмерло.

Вона була впевнена.

Ще секунду тому там було темно.

А зараз…

У крайньому вікні хтось запалив лампу.

І ніби чекав на неї.

Софія завмерла.

Світло все ще горіло.

Тепле.

Жовтувате.

Наче хтось щойно запалив стару лампу.

У грудях знову швидко закалатало серце.

У віллі ж нікого немає…

Чи є?

Вона міцніше стиснула лист від бабусі.

Повітря раптом здалося прохолоднішим.

— Тут є хтось? — тихо запитала вона.

Тиша.

Лише старий годинник у холі тихо відраховував секунди.

Тік.

Тік.

Тік.

Софія ковтнула повітря.

І почала повільно підійматися сходами.

Одна сходинка.

Ще одна.

Старе дерево ледь поскрипувало під ногами.

Світло ставало ближчим.

І тут…

— Пані?

Софія мало не скрикнула.

Вона різко обернулася.

У кінці коридору стояли дві молоді дівчини.

На вигляд років по двадцять.

Одна була світловолоса, із сірими очима, інша — темноволоса, із зеленими.

Обидві виглядали не менш здивованими, ніж сама Софія.

— Вибачте! Ми вас налякали? — швидко запитала темноволоса.

Софія кілька разів кліпнула.

— Ви… хто?

Дівчата переглянулися.

Потім світловолоса зробила легкий реверанс.

— Ми покоївки, пані.

— Покоївки? — перепитала Софія.

— Так.

Темноволоса усміхнулася.

— Нас прислала пані Селестіна.

— І пані Елеонора, — додала друга.

Софія розгублено дивилася на них.

— Що?

— Вони сказали, що ви сьогодні приїдете.

— І попросили підготувати віллу.