Розділ 2. Старовинна вілла

Софія ще кілька секунд стояла на набережній, стискаючи в руках фотографію.

Навколо вирувало життя.

Хтось фотографував озеро, хтось сміявся за столиками маленьких кафе, офіціанти поспішали з тацями, а з відчинених вікон долинала італійська музика.

Та для неї все це ніби перестало існувати.

Перед очима була лише фотографія.

Дівчина в світлій сукні.

Озеро.

І кулон.

Такий самий кулон.

Софія ковтнула повітря.

Це неможливо.

У світі існують тисячі однакових прикрас.

Тисячі схожих людей.

Просто збіг.

Так. Саме збіг.

Але чому тоді руки тремтіли?

Чому серце билося так, ніби вона щойно почула щось дуже важливе?

Вона ще раз подивилася в той бік, куди пішла старенька.

Її вже не було.

Наче розчинилася серед людей.

Софія обережно поклала фотографію до сумки.

Потім підняла голову.

На пагорбі, далеко серед зелені дерев, виднівся старий будинок.

Великий.

Світлий.

І дивно самотній.

Серце раптом пропустило удар.

«Вілла на пагорбі…»

Невже саме вона?

Дурниці.

Тут, мабуть, десятки вілл.

Але ноги самі зробили крок уперед.

Потім ще один.

І ще.

Вона навіть не помітила, як залишила галасливу набережну.

Вузенькі вулички ставали тихішими.

Будинків ставало дедалі менше.

Натомість побільшало кипарисів, старих дерев і кам'яних стін.

Сонце повільно опускалося за гори.

Повітря стало прохолоднішим.

І раптом Софія зрозуміла, що йде сама.

Абсолютно сама.

У незнайомому місті.

До невідомої вілли.

Через історію, яку почула від незнайомки.

Нормальні люди так не роблять.

На її місці будь-хто інший уже сидів би в готелі, пив чай і планував екскурсії.

А вона підіймається на якийсь пагорб майже перед вечором.

Софія навіть усміхнулася.

— Мамо зараз сказала б, що я божевільна…

Вітер легко торкнувся її волосся.

Попереду щось зашелестіло.

Кілька пташок здійнялися в небо.

І тоді вона побачила ворота.

Великі.

Ковані.

Старі.

За ними стояла вілла.

Софія зупинилася.

Будинок був красивим навіть попри те, що час залишив на ньому свої сліди.

Світлі стіни.

Високі вікна.

Кам'яні сходи.

Широкий балкон.

І дивна тиша.

Ні людей.

Ні машин.

Ні голосів.

Лише легкий шум листя.

Вілла не виглядала покинутою.

Але й не виглядала живою.

Наче чекала.

Чекала дуже довго.

Софія сама не зрозуміла чому, але прошепотіла:

— Хто ти?

Звісно, відповіді не було.

І саме в цей момент за її спиною пролунав чоловічий голос:

— Зазвичай люди спочатку вітаються, а вже потім розмовляють із будинками.

Софія різко обернулася.

За кілька метрів від неї стояв незнайомий хлопець.

Темне волосся.

Карі очі.

Біла сорочка із закоченими рукавами.

І ледь помітна усмішка.

У руках він тримав стару книгу.

Він дивився на неї з цікавістю.

Наче вона була для нього не меншою загадкою, ніж ця вілла для неї.

— Перепрошую… — розгублено сказала Софія.

Хлопець усміхнувся ще більше.

— Нічого. Я теж іноді розмовляю з нею.

Він перевів погляд на будинок.

І раптом його обличчя стало серйозним.

— Особливо тоді, коли хочу отримати відповіді.

Софія чомусь затримала подих.

Бо вперше за цей день їй здалося…

що вона вже не одна шукає правду.

Софія мовчки дивилася на незнайомця.

Вона вже хотіла щось запитати, але хлопець сам опустив погляд на стару книгу у своїх руках і легко усміхнувся.

— Не хвилюйтеся. Я не привид і не власник цієї вілли.

Софія несподівано усміхнулася.

Напруга трохи відступила.

— А я вже почала так думати.

— Багато хто так думає, коли бачить мене тут.

На кілька секунд запала тиша.

Вітер з озера легко ворушив листя дерев.

Хлопець подивився на небо.

Сонце майже сховалося за горами.

— Скоро стемніє, — сказав він. — А це місце не любить темряву.

Софія насупилася.

— Що це означає?

Він лише знизав плечима.

— Не знаю. Так говорять місцеві.

Потім кивнув у бік воріт.

— Якщо вирішите зайти, будьте обережні.

— Ви не підете?

Хлопець похитав головою.

— Ні. У мене інші справи.

Він зробив кілька кроків, потім раптом озирнувся.

— Іноді відповіді знаходяться там, де людина найменше очікує їх знайти.

— Звідки ви це знаєте?

Усмішка зникла з його обличчя.

— Тому що колись я теж шукав одну історію.

І, більше нічого не сказавши, він пішов униз стежкою.

Софія дивилася йому вслід.

Дивний.

Усе в цьому місті дивне.

Незнайома жінка.

Стара фотографія.

Легенда про листи.

Тепер ще й хлопець, який розмовляє загадками.

Коли його постать зникла між деревами, навколо стало неприродно тихо.

Настільки тихо, що Софія почула власне дихання.

Вона повільно повернулася до вілли.

Будинок височів просто перед нею.

Великі вікна потемніли від вечора.

Старий камінь зберігав тепло сонця.

Одна з дерев'яних ставень була трохи прочинена і тихо поскрипувала від вітру.

Софія ковтнула повітря.

Вона раптом згадала слова бабусі.

«Знайди стару віллу… І прочитай усе до кінця».

До кінця…

Ніби історія вже була написана.

І ніби вона мала лише відкрити першу сторінку.

Її серце калатало.

Нормальна людина зараз би розвернулася і поїхала до готелю.

Але ноги самі зробили крок до воріт.

Ще один.

І ще.

Ковані ворота виявилися незамкненими.

Вона обережно штовхнула їх.

Пролунав тихий скрип.

Софія здригнулася.

Наче цей звук порушив сон, який тривав багато років.

Повільно вона зайшла всередину.

Кам'яна доріжка вела до будинку.

Обабіч росли високі кипариси.