*** Те, що не стерлось часом ***

Ми обоє прокинулись о 3:47 ночі. У різних квартирах, з однаковим присмаком на губах: вода, метал, сонце на камені.

Він написав першим:
- Мені снилось місто з червоними дахами і ринком, де лунає полька!
- І в центрі - фонтан, а біля нього лавка з вигравіруваним ім’ям! – додала я.

Пауза.

- Звідки ти знаєш про лавку? — спитав він.
- Бо я сиділа на ній. У твоєму сні.

Вранці ми виявили: це місто існує. Маленьке, прикордонне, забуте, але є. Городенка. Захід України. Колись, перевал для військових літаків. Ми приїхали туди потягом. Вийшли на станції — невеликій, із табличкою, де стерлись літери. Дощ припинився, повітря пахло яблуками і старим асфальтом. І,я побачила ту саму лавку. Біля фонтану. І справді, вигравіруване ім’я:

І. В. 1982.

Я доторкнулась до металу. І в ту мить, знову спалах:

Він тримає мене на руках. Я посміхаюсь.
Молоді, щасливі, інші і водночас ті самі.
- Якщо не повернусь , ти знайдеш мене тут! - каже він.
- А якщо я не знайду?
- Тоді я знайду тебе! Навіть після смерті!

Фонтан шумить. Камінь теплий. Я притискаю до грудей маленький металевий медальйон, схожий на компас. …І в теперішньому, я відкриваю схованку під лавкою, і знаходжу той самий медальйон.

Ми мовчали, але всередині обох щось нарешті вляглось. Не страх, а знання.

- Це не вигадка! - прошепотіла я.
- Це повернення!

Медальйон був важкий, зношений. Усередині, тонка пластинка з вигравіюваними літерами:

"libri – lumen – silentium"

- Це латиною! - сказала я. – Книги, Світло, Тиша!
- Як бібліотека?
- Або… життя, в якому не було війни. Лише знання.

Вночі нам обом наснився один і той же сон. Але не той, що вже снився. Цей був… з іншого часу.

Спільний сон: XVIII століття

Старовинне місто. Кам’яні вулички.
Я - у довгій сукні, з пером і чорнилом у руці.
Він - у сорочці, з книгами в руках, бібліотекар або вчитель.

- Ти знову спізнилась! - каже він, посміхаючись.
- Але ж я принесла вірші!
- Ті, де ти ховаєш почуття між рядків?!

Ми сідаємо за стіл.
- Ми колись зустрінемось знову?
- Якщо душа пам’ятає — час безсилий!

На ранок, ми обоє прокинулись у тривозі. Я схопила телефон і написала:
- Бібліотека. 1764 рік. Львів.
Він відповів через хвилину:
- Снились книги. Камінь під ногами. А ти… в чорному.