Ми стояли перед дзеркалом.
- Якщо ми подивимось одночасно…
- Ми згадаємо! - прошепотіла я. - Все.
І ми зробили це.
Відображення змінилось.
Більше не окремі фрагменти, не сни.
Один день. Один момент.
- Це було у 1941. Станція.
Я тікаю. Він кричить моє ім’я.
Постріл. Вогонь. Порожнеча.
- Ти не врятував мене.
- Я не встиг.
- Але я залишилася. Для тебе. І знову повернулась.
Ми не плакали.
Лише тримали одне одного.
І відчували: все, що боліло роками, століттями,
врешті відпускає.